Валентина Кочевенко згадує довоєнні роки, коли всією сім’єю могли відпочивати на морі й жили заможно. Тепер рідне селище, де народилися й виросли діти, спорожніло до невпізнання. На щастя, вікна й пошкоджені дахи вдалося відновити, а ось пам’ять про страшні події цієї війни стерти складніше.

До війни гарне життя було. Матеріально ми жили нормально. Мали свою машину, щоліта з дітьми й онуками виїжджали на море.

Я все життя працювала, а зараз на пенсії. Поки здоров’я було, господарство тримали, і корів, і город. Ну, а потім здоров’я – нуль, куди вже господарство тримати. Живемо на одну пенсію.

Коли почали бити по селищу з «Градів», ми були на городі, у нас там виноградник. Так ми впали з дідом у виноградник і лежали.

А в 2015-му так бомбили селище, здавалося, що його хотіли знищити. Це було так страшно, що не передати. Коли сильні обстріли були, ми з підвалу не вилазили. Їсти готували на вогнищі біля будинку. Ставили цеглу, розпалювали дрова й готували. Якусь картоплю в мундирах, а іноді суп.

У нас усе селище постраждало. Скрізь були вибиті вікна, ніде не було дахів. Ну потім, слава Богу, люди добрі вікна нам в одному будинку повставляли, дах покрили. Так і будемо доживати.

У нас і зараз стріляють через день. Буває, у під’їзді двері вдарять, а ти вже весь трясешся, думаєш, що стрілянина.

Мріяти мені немає про що, хоча б трохи ще пожити.