Переселенка Антоніна говорить, що в її пам’яті залишилось довге сидіння в підвалах – притулках від обстрілів. Але ж доводилося і залишати укриття, ходити на роботу і провідувати хворих. Жінка покинула Луганськ, але не виключає шансу повернутися додому.

Я вважаю, що війна прийшла до Луганська 9 березня, коли в місто в'їхали кілька сотень міцних м'язистих чоловіків, і вони провели захоплення обласної адміністрації. Я в цей час перебувала поруч з адміністрацією, тому що там проходило святкове дійство – концерт, присвячений дню народження Шевченка. Прийшла ця колона чоловіків, вони вийшли з автобусів, пройшли вулицею, дійшли до адміністрації – місця проведення нашого свята. Почали рвати українські прапори, розкидати квіти, бити присутніх.  

Я чула артилерійські обстріли. І поодинокі летіли снаряди, і гармати залпові були, швидше за все, «Гради». Це було в районі Парку Горького. Моя квартира недалеко від того місця, мені були чутні залпи, постріли. Снаряди летіли частенько над нашими будинками. Ми з сусідами і сім'єю тільки й говорили про те, як краще сховатися від артобстрілів. Постійно над нашими головами снаряди літали.

У пам’яті залишилось довге сидіння в підвалах під час обстрілів, як небезпечно й страшно пройти вулицею. А йти потрібно було – наша організація надавала допомогу людям похилого віку, самотнім людям. Часто потрібно було в лікарню до хворих проїхати. Страшнувато було вулицею пересуватися під час бойових дій.

Запам’яталось ще й те, що багато людей взагалі не розуміли, що відбувається. Жили життям, заглиблені у свої проблеми, і раптом, ні сіло ні впало, почалася стрілянина. Люди не розуміли, що відбувається, і коли їм говорили, що стріляє українська армія, то люди вірили. Хоча явно було видно, звідки стріляють, звідки летить.

На початку війни, коли почалися бойові дії і доводилося багато часу сидіти в підвалах, коли снаряди літали над головою – таким чином життя змінилося. Води і електрики не стало в Луганську. Друга подія – виїзд з Луганська, приїзд на те, що називають «материкова Україна», можливість зітхнути вільно і повернутися до нормального життя, яке було в Луганську до війни.

Переїзд проходив після укладення Мінських угод, тому все проходило нормально. Заздалегідь домовилися з водієм, який вивозив людей, що бажали виїхати.

Весь час перебування на окупованій території я намагалася слухати українське радіо. І там весь час повторювали, що людям, які виїжджають з Луганська і Луганської області, рекомендують їхати в місто Сватове, де для них приготоване місце. Я так і зробила.

На автобусі виїхала з Луганська, з пересадкою приїхала в Сватове. Там був організований табір. У літню пору, на початку осені були хороші умови. Проживання в наметах, триразове харчування, медичне обслуговування, телевізор вечорами. Взагалі, територія свободи, допомога гуманітарна. Я там жила доти, доки не знайшла інше місце проживання.

Благодійні, державні організації пропонували списки людей, які звали переселенців до себе на квартиру для проживання. Я телефонувала за цими адресами, номерами телефонів по всій Україні, поки не знайшла відповідні умови. І потім переїхала з цього табору туди, де я зараз живу, в Чернігівській області.

Я би не сказала, що відчуваю себе в абсолютній безпеці, але немає і якогось почуття небезпеки. Є відчуття легкої тривоги, що можуть поновитися військові дії, перейти на іншу частину української території. Ось цього не хотілося б.