Я народилася і все життя прожила у невеличкому селі Кізомис. Це тихе, гарне місце біля води. Я ніколи не думала, що одного разу це може так різко змінитися.

Коли почалися обстріли, спершу ми не вірили, що це надовго. Думали: день-два — і все скінчиться. Але стало лише гірше. У селі всюди було чути вибухи, вікна вилітали, дахи зносило. Постійно літали дрони. У селі всі будинки були пошкоджені. Спершу відключили світло, потім не стало газу. Вночі ми сиділи в підвалі.

Я виїхала і опинилася в Одесі. Тут спочатку було дуже важко - чуже місто, все з нуля. Тут знайшла роботу. Живу скромно, але спокійно. Хоча вибухи в Одесі бувають. 

Щодня я думаю про будинок. Ходжу вулицями Одеси, а подумки — рідною вулицею, де залишилися спогади всього життя. Мрію, що одного разу зможу повернутися, відновити стіни, посадити квіти біля ганку, як раніше. А поки що живу, працюю, і вірю, що все ще буде добре.