Був дома в Краматорську, рано вранці скрізь сон почув вибух, як при обстрілах міста у 2014 році. Пізніше ще був вибух. Потім з новин дізнався про початок війни. Я самотній пенсіонер. Перед війною померла моя мати, за якою доглядав. Під час бойових дій спав постійно в коридорі одягнений. Постійна психологічна напруга від того, що бачиш та чуєш. Не всі почуття можна описати словами.

Нікуди не виїжджав, бо не було можливості все залишати. Постійна психологічна напруга від того, що фронт наближався до міста з різних боків все ближче. Постійні обстріли міста і вдень, і вночі. Відсутність газу, погані прогнози на зиму, пусте місто, це все мене шокувало. Тричі були пошкоджені вікна при обстрілах.

Ще шокували - обстріли залізничного вокзалу нашого міста, неодноразові попадання ракет в багатоповерхівки з жертвами, попадання в кафе. Я сам попав під майже прямий обстріл на вулиці вдень, одна ракета С-300 прилетіла за якусь сотню метрів від мене, закрила мене 5-поверхівка, інша С-300 через декілька хвилин була трохи далі. Над головою летіли і земля,і осколки, і інше. Відчуття - жах.

До відсутності газу та частої відсутності електроенергії якось пристосувався. Зворушувала допомога братніх країн, людей, що не відвернулися від України. Але в першу чергу - це наш президент, що не втік з країни, не ховався за спинами інших, це наші воїни, самовіддано і мужньо захищаючі нас та волонтери. Мої речі, що нагадують про війну - в моєму серці, а матеріальні речі - хвороба ніг та розбиті вікна після обстрілів, дві померлі собаки.