Я вчилася в Донецьку, у кулінарному, і направили мене сюди, у Гранітне працювати. Познайомилася з греком і вийшла заміж. 35 років пропрацювала в кафе. Зараз я на пенсії.

Нога [пошкоджена] – це коли бомбили сараї. Я хотіла вийти – і мене хвиля збила, я впала на порозі. Перебила стегнову кістку. У мене тепер пластинки. Ходжу калікою.

Швидка приїжджала, говорить медбрат: «Забиття». Дочка забрала діда і мене до себе в Мирне. Повезли мене у Волноваху, просвітили ногу: «А, дорога, так у тебе ж перелом». Почалися операції, пластини.

Я не уявляла, як я буду? Він старий, я стара. Як ми будемо? Потім трохи легше стало. Уже сказали, що можна потихеньку вставати. Я кажу доньці: «Світлано, іди купуй у магазині паличку, я почну ходити. Буду підніматися. Спробую».

І почала. Помалу, помалу, потроху… Ми на п'ятому поверсі лежали. Я кажу: «Світлано, нехай я буду сходити [сходами] помаленьку, а ти поруч, щоб я не перечепилася». Потім сама вже почала. Ось так, як гляну – п'ятий поверх, думаю, як же я тут спущуся? Але йду-йду помаленьку.

Ми в дочки були два з половиною роки. У лютому вже ми не витримували. Кімнатка маленька в дочки, а нас п'ятеро осіб. Ніде спати. Ілля каже: «Їдьмо додому».

Повернулися сюди – стелі немає, нічого немає. Тут все побите було.

Позатикав він всі дірки ганчірками. Почали топити грубку. Ну, вижили. Сядемо на диван, притулимося й сидимо. Куди підеш? 

Спочатку боялися, дуже боялися. Ой, як страшно було! Як почнуть стріляти ці туди, ті звідти. У дворі все видно. Ночами снилося. Тільки що де-небудь стукне – уже переляк.

Зараз трошки вже заспокоюємось. Дуже важко було. «Що Бог дасть, те й буде», – тільки так говоримо. Дуже страшно ввечері тут. Так і живемо. Ходжу, у двору ходжу навіть без палички, там тримаюся, там тримаюся.

А якщо що – паличку беру.

Ми вже все бачили. Коли ця війна закінчиться?