Коли почали обстрілювати наше селище, я йшла на роботу. Почалися якісь вибухи й дуже сильні обстріли. Чоловік приїхав і забрав мене додому. Буквально через годину почалися масові обстріли селища, було дуже страшно. Ми ховалися в підвал з дітьми. 

Світла не було. Вдома було трохи запасів продуктів. Було важко, але ми економили. Ліки якісь у нас були. Тяжко було з водою, але ми теж старалися економити.

До 30 березня ми ще були вдома, бо мали надію, що буде краще. Але посеред ночі бігати з дітьми в підвал вже було несила. Там і там сиро, і холодно, то ми вирішили виїхати.

Знайомі, які майже десять днів сиділи разом з нами в підвалі, спробували виїхати і попали під великий обстріл. 

А іншим разом з ними і ми виїхали. У нас в машині було четверо дітей і четверо дорослих. А коли їхали, то чоловік зателефонував і сказав, що знову був обстріл селища.

Зараз ми в місті Кривий Ріг, але приїжджаємо додому. Зараз тихіше стало, але це тільки у нас. А в районі великі обстріли. Ще страшно назавжди повертатися. Звісно, залишається переживання за рідних, психологічно дуже тяжко і зараз.

Я вже розумію, що так як раніше вже не буде. Багато чого я передумала, після війни подивимося. Мені - якби все це скоріше закінчилося.