Дунаєвська Олена, 10 клас, ліцей номер 183 «Фортуна»

Вчитель, що надихнув на написання — Кузнєцова Марія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Той день, який не забуде вся Україна, 24 лютого 2022. Відчуття, що це було вчора, але пройшло вже понад 1000 днів. Дні, які стали випробовуванням на тривалість та стійкість, надії та невпинної віри в краще майбутнє для нашої країни.

Того ранку я б хотіла прокинутися зі слів мами «Доброго ранку, вставай до школи». Я би в звичайний четвер пішла на уроки, написала ту складну контрольну з геометрії, поїла улюблену піцу в їдальні. Ми б пішли гуляти січневим холодним вечором і сміялися без зупину, не думаючи про завтрашній день. Але натомість ранок почався зі слів: Лєна, вставай, почалась війна. У цей день світ змінився на «до» та «після». Страх, що кожна хвилина може стати остання, паніка огорнула мене у свої обійми, усе в одну мить зруйнувалося.

Коли сіли в машину, була одна думка: можливо, я більше не побачу своїх друзів, свою школу, свій рідний дім.

Як тільки ледве я прийшла в себе, вирішила дізнавшись новини. Мій тато наразі знаходився в Броварах, недалеко від гарячої точки обстрілу. У мене почалась нова паніка, але, на щастя, у нього був зв’язок. І за його словами, там було тихо. Простоявши більше шести годин в заторі, ми прийняли рішення повернутися додому. «Краще помирати вдома, ніж в машині», подумали ми. Через декілька годин приїхав тато. Так міцно, я ще ніколи не обіймала його.

Потім до нас завітав мій хресний. У той день він приїхав на фестиваль із хореографію, але, за зрозумілими причинам, його відмінили. Трохи відпочивши, ми побігли в укриття, бо йшли чутки, що буде великий ракетний обстріл. На щастя, було тихо. Тієї ночі, усі засинали з однією думкою: Нехай це буде страшний сон.

Другого дня, на жаль, щастя не сталося. Зібравши наші речі та знову попрямували до укриття під страшний звук сирени. У той день було набагато холодніше, навіть куртки не дуже рятували. Я зустріла своїх друзів в укритті, це розрядило атмосферу: прийшлось грати та придумувати ігри, знайшли нових друзів, бо ніхто не користувався телефоном: всі економили енергію, як могли. Пізніше в обід, батьки вирішили поїхати в Вінницю до моєї бабусі та дідуся. Ми, швидко забігли додому та, взявши шкарпетки та теплий одяг, поїхали довгою та нудною дорогою. Виїзжаючи з рідного будинку, я зрозуміла наскільки я не цінувала ті мирні та спокійні моменти. Коли приїхали до бабусі в село,

було таке змішане відчуття, що ти начебто в безпеці, можна розслабитись, відпочити, але коли з кожного кутка чуєш новини, страх знову тебе охоплює.

Через що я була разом із двоюрідним братом, найстаршими дітьми в сім’ї, треба було веселити менших, щоб хоч вони не сумували. Наступного дня ми поїхали до іншої бабусі, і тоді настали три найжахливіші місяці в моєму житті.

На один місяць я випала із життя. У мене не залишилось друзів, бо або у всіх були свої проблеми, або ж хтось виїхав за кордон, і в них немає часу на спілкування. По будинку бігають мої сестри, усі розважалися як могли, єдина наша розвага була сходити поруч на річку та на дитячий майданчик. Саме в той момент довелося стати більш дорослою та відповідальною. Від безвиході подумала познайомитися з кимось з підлітків у цьому місці. 

У результаті мене ніхто не взлюбив та обходили десятою дорогою.

Я почала читати, перечитувала як старі, так і дитячі книжки. Тоді я дізналася наскільки в нас різноманітний вибір української літератури.

Порятунком для мене стала школа, ніколи би не повірила собі в це. Той період важко назвати навчанням, але в мене з’явився інтернет, що дозволило спілкуватися хоч з кимось. Тоді, на диво, мене врятували мої однокласники, ми переписувались майже весь час, це мене хоч інколи відволікало, тоді в мене з’явилася велика тяга до знань.

Найважчий день став, коли помер мій рідний дідусь, з яким я проводила більшу частину літа.

Причина смерті-проблеми з серцем, через це на емоціях я посварилася з двоюрідною молодшою сестрою. Найболючіше було почути: «Зате в мене є дідусь, а в тебе немає», начебто слова 6-річної дитини, а так вплинули на мене. Я більше не спілкуюсь так близько з нею, як до цього. Після трьох місяців життя в бабусі ми повернулися в мій рідний Київ. Я ще ніколи так за ним не сумувала. Життя трохи покращилось, але кожен раз, дивлячись на молодих воїнів, які кожну ніч захищали наш мирний сон, щоб ми могли здобути освіту, мали електрику та воду, маю гордість за нашу націю і відчуваю обов’язок допомагати захисникам і захисницям всіма силами.

На кінець хочу сказати, війна все ще триває, але вона розкрила багато того, чого ми просто не помічали, які виявилися наші «братські» сусіди тощо. Український народ непереможний! І разом ми здатні подолати будь-які труднощі.