В окупації українці на своїй землі не відчували себе людьми. Навіть виходити з дому було небезпечно

Я добре пам'ятаю той день. О п'ятій ранку мені подзвонила голова ОСББ нашого будинку. Ми приятелювали, бо я також була в керівництві ОСББ. І вона, плачучи в слухавку, повідомила, що почалася війна.

Були дуже великі перебої з їжею і водою, коли наші продукти росіяни вже не давали завозити, і ще не завозили свої. І взагалі, було дуже страшно в ті моменти. Щоб купити якусь їжу, ми гуртувалися з подружками і виходили на закупи. 

Якщо десь якісь продукти з'являлися, ми займали черги в різні місця: одна стояла за м’ясом, інша – за хлібом, або ще за чимось. І потім ділили між собою ті продукти, які нам вдалося купити.

Ми зрозуміли, що не зможемо жити під владою орків, бо це було просто нестерпно. Тому ми й зібралися виїжджати. Багато складнощів виникло з дитиною, у якої тяжка інвалідність. Потрібно було купити ліки, памперси. 

Найстрашнішим було те, що у своєму місті, на своїй землі ми більше не почувалися в безпеці. Ми навіть людьми себе не відчували, бо поряд були люди з автоматами, які могли зробити з тобою що завгодно: забрати твій телефон, забрати твоє життя, або машину, або чоловіка. Це було жахливо: пересуватися містом і боятися, що тебе можуть зупинити в будь-який момент і що завгодно з тобою зробити. 

Емоційне нагнітання було таке, що ми просто божеволіли там щодня. Ми вирішили, що довго не зможемо так, і тому виїхали.

Найбільша складність була – ухвалити це рішення. Виїжджаючи, ми фактично прощалися з нашим містом, із нашою домівкою, з нашими речами і друзями, більшість із яких на той момент іще залишилися в місті. Але умови вже були такі… 

У нас була від самого початку й до кінця була і є проукраїнська позиція, і з такою позицією там було дуже важко жити. Нас зупиняли, перевіряли наші телефони, постійно обшукували нашу машину, і найчастіше це було в грубій формі. 

Був стан постійної тривоги, зв’язку не було, і ми не могли зрозуміти, де наші родичі. 

Я думала, що скоро ми повернемося в Херсон, тому ми зараз в Чорноморську - хотілося бути ближче до дому. Родичі роз'їхалися по всьому світу, але велика кількість залишається в Херсоні.

Я вже не чекаю кінця війни, бо, за моїми відчуттями, це надовго. Єдине, що я можу сказати, – у мене дуже багато болю і суму з цього приводу. Я дуже хотіла б, щоб війна скоріше закінчилася. Але варіантів закінчення цієї війни я не бачу.

Я хотіла б, як і зараз, жити у своїй країні. Щоб наша країна була могутньою і потужною – такою, як і люди в ній. Тому що все у нас тримається на людях.