Я працювала в пожежній частині на кордоні з Кримом, у Каланчаку. Дізналася про війну на роботі однією з перших і тікала звідти додому. 

Ми трохи більше двох місяців були в окупації. Оскільки у нас малі діти, ми вирішили виїжджати без чоловіка. Їхали через Херсон – тоді ще був міст – і далі через Снігурівку. Більш як 16 блокпостів проїжджали, та оскільки в нас були три машини і всі – з маленькими дітьми, то нас рашисти на постах не чіпали. Нам здавалося, що довго їдемо, але ми за день вибралися. Після нас уже люди довше виїжджали. 

Наразі ми у Кіровоградській області. У нас машина зламалася в дорозі, і ми тимчасово тут зупинилися. А потім так і залишилися. Це невелике містечко, тут не так гучно, як в інших містах. Спочатку нам допомогли чим могли, а зараз уже немає допомоги. Від Фонду Ріната Ахметова отримували пару разів коробку. А зараз нам взагалі не допомагають, хоча ми заповнюємо анкети, вказуємо, чого потребуємо. 

Торік, коли підірвали ГЕС, я батьків вивезла звідти. Вони виїжджали більше п’яти діб через Крим, Росію, Латвію, Литву, і тільки потім в Україну потрапили. Нам це дуже дорого обійшлося, бо виїжджали п’ятеро людей. 

Коли батьки жили в окупації, то не було жодного медичного забезпечення. Пару тижнів тому поховали рідного дядька. Вплинула війна, звичайно. 

І ми, і всі рідні залишилися без житла, без майна. У нас три зруйнованих будинки, повертатися нам нікуди. Всі чоловіки в моїй родині воюють: брат, чоловік, двоє племінників.

Я познайомилася на роботі з дівчиною, яка нам дуже допомагала: наприклад, будинок нам знайшла. І начальник моєї частини також допомагав. Як батьків вивезла, то дехто з людей меблі дав. Зверталася в гуманітарний штаб - просила рушники, постільну білизну, але ніхто нічого не дав, тільки колеги допомагали. 

Мрію про свій будинок і про те, щоб хлопці повернулися з війни живими і здоровими.