Мені 64 роки. До війни ми з дружиною й синами жили в селі Преображенка Запорізької області. Я працював у Будинку дитячої творчості м. Оріхова. Мав підробіток: займався ремонтами квартир і будинків. Було своє господарство. 

З початку березня почалися обстріли Оріхова. 17 квітня поруч з нами розірвався снаряд. Нас врятувала літня кухня. Після цього ми залічені хвилини зібралися й поїхали в Запоріжжя. Складно було їхати під обстрілами. 

Спочатку ми жили в родичів, потім винайняли однокімнатну квартиру. Після переїзду зіткнулися з матеріальними труднощами.

Ми взяли лише те, що помістилося в автомобіль. Багато чого потрібно було купити. Дружина має інвалідність і весь час потребує ліків. 

Якось ми пішли в парк у Запоріжжі, сіли на лавку. Біля нас присіли чоловік з дружиною й поставили два пакети. Чоловік запропонував випити. Я сказав, що мені не до цього і розповів про свою ситуацію. Він дістав з пакета палку ковбаси, сир і дав нам. Мене це розчулило. 

Я думаю, що війна триватиме ще довго. Прикро, що гине цвіт нації.