Ільїн Дмитро, учень 9 класу Калинівської гімназії Визирської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Алексеєнко Людмила Іванівна

Моя Україна майбутнього

Чи хто знає про невеличке село на березі повноводного Тилігулу? А це наша Калинівка - одна з перлин Одещини. Приховалась вона поміж невисоких гір, порослими терпкими тернами так колючою ожиною. Червоніють важкими кетягами калина та шипшина, глід. А степових квітів! Їх так багато, що й не перелічити. Так і хочеться сказати словами Шевченка: «Моє найкращеє село!»

І живуть у ньому мирні люди зі своїми турботами і мріями.

Та ось 24 лютого…. Я скрізь сон почув крик – стогін бабусі: «Діти, війна прийшла до нашого порогу». Як війна? Де війна? Чому? А над українськими містами і селами вже летіли ворожі літаки, скидаючи смерть, знищуючи лікарні, школи, дитсадочки. Ворожі танки руйнували все живе. Перше болюче повідомлення для мене – знищена наша «Мрія», яка сьогодні стала символом незламності України.

Та не знищиш, вороже, нашу мрію жити, боротися, відстоювати свою Батьківщину і свободу найкращої у світі землі – України. Проти ворожої навали піднявся український народ, допомагає нам здобути Перемогу весь світ. І Перемога буде за нами обов’язково!

Я дуже люблю мріяти. Адже, «без мрії не можна жити, без мрії не можна творить». У майбутньому я хочу бути архітектором. У моїй уяві вимальовується казкові будівлі, в яких житимуть наші щасливі українці. Мрію розбудувати нашу Калинівку, створити туристичний центр з базою відпочинку, великим спортивним комплексом. І я своїй мрії не зраджу.

А сьогодні мою мрію захищають воїни ЗСУ, серед яких і мій тато та понад сорок односельчан.

Більш ніж вісімдесят років тому моя прабабуся захищала нашу землю від ворога, який також підступно і несподівано зруйнував її дівочу мрію. Замість сукні із квіткою вона одягла військову гімнастерку. І вистояла, і повернулась до рідного села, зранена душею і тілом, але нездоланна. Вона сказала моєму татові: «Я відвоювала і за тебе». Але, прабабусю, ти помилялась. Ворог – сусід, підступний і жорстокий, порушив мрію (на деякий час) нашої родини.

А мрія наша – великий яблуневий сад! Вже першими яблуками ми ласували цьогоріч. Попри тривоги і свист ракет ми не залишили сад напризволяще. Ми не маємо права перешкодити здійсненню мрії тата. Буде Перемога, буде радувати квітом і плодами наш сад-наша родинна мрія.

Україна - моя Батьківщина! Я люблю її рідну понад усе. Люблю її рідну, будь-яку: прекрасну, багату і сьогодні зруйновану, розтоптану ворогом. Нехай не зовсім безхмарне її сьогодення, мій спокій порушують тривоги, але вона моя, одна - єдина та іншої мені не треба. Мрію, щоб моя країна після Перемоги розвивалась, міцніла з кожним роком, здійснювались наші прагнення й сподівання, тому що ми - Єдина країна.

Дуже часто звертаюся до слів: «Ключі від щастя - це мрії, що втілились в життя». Нікому не дано права пускати за вітром наші мрії. Мрія, як потужне дерево, за гарного догляду проростає в життя корінням.

Я хочу, щоб моя Україна якнайшвидше здолала ненависного ворога,щоб відбудувалася,стала ще кращою і багатшою. Я хочу чути щасливий щебіт дітвори поруч із щасливими батьками, хочу бачити новобудови за моїми проєктами. Нехай у тихих гаях витьохкують солов’ї, нехай котить хвилі сивий Дніпро, нехай над світом лунають Шевченкові слова:

«Наша дума, наша пісня

 не вмре, не загине

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Я гордий тим,що народився на українській землі, що я українець, що весь світ знає про нас, про нашу мрію.

Не відмовляйтесь і не зраджуйте мрії…

Цей світ ще здатен на сюрпризи і дива.

Бо кожна мрія є початок дії,

А результат цих дій і є мета життя.