Доброго дня! Мене звати Ганна, я з міста Сватове, Луганської області. Коли почалася війна, я з родиною перебувала вдома і вранці, як і всі, збиралася йти на роботу. Коли ми почули вибухи, дуже злякалися і побігли до місця, де було найбезпечніше, на наш погляд, у домі. Сиділи і не знали, що робити далі.

Окупанти зайшли в наше місто 08.03.2022 р., люди виходили і чинили супротив нелюдям, які стояли і наводили автомати на всіх, байдуже чоловіки то були чи жінки. Наші люди виходили кожного дня і до останнього відстоювали свою позицію, коли ті кричали, що України вже давно немає і не буде, що вони прийшли захистити нас. А потім попередили, що або вони заходять у наше місто без стрілянини, або вони спалять все і тут нічого не залишиться. Вже тоді у місцевих жителів не було нічого іншого, як впустити їх.

Першочергово вони почали шукати військових людей, всіх, хто був пов’язаним з війною у 2014-му році, і людей, які стояли на цих мітингах. І потім почали ходити по домівкам, робити перепис населення, дуже швидко міняти все на свій лад, банки, назви магазинів, змушувати всі організації вивішувати їхню ганчірку. В місті почався повний безлад. До сьогоднішнього дня наше місто є окупованим.

Дуже важко було виїзджати з рідного міста, бо їхали в Україну цілих 9 днів через країну-агресора. Дуже страшно було, бо місцеві люди різко реагували на українські номери автомобіля. Неодноразово чули нецензурні слова в нашу сторону. На митниці регулярно перевіряли машину, телефони, а ще допитували. Четверо хлопців з автоматами намагалися морально давити на психіку, задаючи провокаційні питання: «Чи згодна я з тим, що росія зробила правильно, коли вела війська в Україну? Чи є в мене рідні чи близькі люди, які воюють чи воювали раніше? Чи подобається мені їхня країна? Чи є що мені приховувати від них?» Було дуже страшно і важко відповідати на їх питання. Один раз, коли ми приїхали переночувати, нам прийшлось навіть замазувати номера мокрою землею, бо нас попередили, що можна залишитися без вікон в кращому випадку, а в гіршому без машини взагалі.

Найважче було в дорозі, на митниці ночували у машині і вже закінчувалася вода і їжа. Ми спали та їли дуже мало, чекали того часу, поки потрапимо в Україну. Батько дитини виїхав в іншу країну, мої батьки знаходяться в іншому місті. Але ми тримаємо зв’язок і приїзджаємо у гості один до одного.

Дуже приємно було дізнатися, що є багато людей, які щиро співчувають і допомагають всім, чим можуть. Волонтери-це люди, у яких величезне серце. Дуже вдячна їм, що допомагають в такий тяжкий час.

На даний момент я не працюю. До війни працювала вихователем. Зараз не хочу пов’язувати своє життя з цією професією. Вихователь - це відповідальність за здоров’я і життя дитини в першу чергу. Зараз війна, тому страшно брати на себе таку відповідальність.

Моя валіза нагадує мені все, що пов’язане з війною. Бо вона лежала у мене завжди відкрита. Я то клала в неї речі, то викладала. Завжди боялася, що вона стане мені в нагоді, щоб вимушено виїхати із рідної домівки. Чекаємо на перемогу! Дуже сподіваюся, що скоро ми будемо всі вдома.