Козюра Кіра, 10 клас, Красноградський ліцей №1 ім. О. І. Копиленка

Вчитель, що надихнув на написання — Бакуменко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Чую, брате, шо буде війна
Холодна і мокра, довга і зла
Квадратні на круглих будуть іти
За то шо ті рівні, як їх не крути
Візьми собі шалик, візьми собі плащ
Нікого не бійся, ніколи не плач
Ти знаєш дорогу і маєш ше час ...

Кузьма Скрябін

Задовго до того, як повномасштабна війна прийшла до мого дому, я вже чула про неї. Ходили чутки, іноді щось чулося з розмов батьків, з телевізійних передач. Дорослі часто говорили про політику, конфлікти, про можливі загострення, але для мене це було як далеке відлуння, що не стосується мого життя. Важко було повірити в те, чого не бачив власними очима і не чув власними вухами. Здавалося, що це все десь далеко, і мене це не торкнеться. Але всередині залишалося дивне відчуття: щось насувається, щось змінюється.

24 лютого 2022...

Ранок. Я прокинулась від моторошних звуків і незрозумілих розмов. "Це мені наснилося", – перша думка, яка промайнула в голові. Я не могла повірити, що це правда, адже все здавалося таким несправжнім. Проте все було реальним. Я почула розмову батьків. Мама сиділа на кухні з телефоном в руках, на її обличчі застигла розгубленість, ніби вона не могла знайти слів, щоб пояснити, що сталося. П’ята ранку... "Почалося", – сказала вона. Її голос звучав порожньо. Тепер війна дісталася і до нас. Паніка, тривога, страх.

Того дня я зрозуміла, що всі мої плани і надії на майбутнє більше не мають значення. Усе, що ми планували, що мріяли зробити, зникло в одну мить. Що робити далі? Як жити?

Життя, яке було таким звичним і передбачуваним, тепер нагадувало лабіринт.

Здавалося, що кожен наступний день ставить лише три крапки замість коми, приносить більше запитань без відповідей. Немає можливості нічого завершити. Ми просто живемо в очікуванні, коли все це закінчиться, боремося за право залишитися собою.

Мій шлях...

Я багато розмірковувала, слухала, читала. Згадувала свого прадідуся, як він постійно слухав і читав новини. Переймався, дискутував. А я тоді дивилась на нього і думала, що не буду такою. Та ось мені 15... і я переймаюсь, і я дискутую, наче мені за вісімдесят. Якщо об’єктивно подивитися на цю ситуацію - суттєво я не можу допомогти чи вплинути на війну. Але ж

я можу вчитися і розширювати свій світогляд, щоб мати змогу правильно розставляти пріоритети, вміти аналізувати, порівнювати.

Щоб, коли настане мій час обирати майбутнє, не вийшло так, як у “Чорній Раді” Пантелеймона Куліша: “... Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. ”

Трагедія торкнулася кожного українця, незалежно від того, де він і який його соціальний статус. Втрачені домівки, розділені сім’ї, зруйновані мрії – все це стало нашою новою буденністю. Сьогодні ми живемо тут і зараз, не маючи впевненості в завтрашньому дні. Все, що відбувається, викликає в мене відчуття, що це більше схоже на великий експеримент, де кожного з нас перевіряють на міцність та витривалість.

Ми всі опинилися в ситуації, де нас ставлять перед важким вибором, де необхідно доводити, хто ми є і за що готові боротися. Проте ми залишаємося людьми — і це головне.

997, 998, 999, 1000 днів мого життя... мого шляху.

Час тягнеться, і здається, що немає кінця цьому жахіттю. Кожний ранок приносить одне й те ж: спогади про втрачені мрії, тривогу за близьких і страх перед невідомим. Кожен день — як нова серія старого чорно-білого серіалу з жахливою назвою «Війна. Початок…». Сценарій незмінний: глухі звуки вибухів, новини про втрати, тривоги. Кожного вечора, лягаючи спати, я відчуваю, що моя надія безнадійна. Це глибоке відчуття відчаю заповнює мою свідомість, залишаючи порожнечу. Я ж хочу жити у своїй країні, на своїй землі, де жили і поховані мої діди та прадіди, прокидатися і будувати плани, вчитися і мріяти!