Тетяна вивозила трьох дітей від обстрілів за кордон, але довго на чужині не витримала. Після звільнення села повернулась і чекає, коли зможе знову вийти на улюблену роботу – на рідні родючі поля 

Ми до останнього не думали, що таке буде. Вже коли побачили те, що не хотілось бачити, тоді було страшно. У мене троє дітей. Страшно було бігати в бомбосховище під ракетами, снарядами. Ми бігали два рази, більше не бігали, тому що це тяжко дуже, потім ми сиділи вдома.

Виїхали в кінці березня, коли дуже було сумно. Ми не могли тут дітей залишати, бо ні світла, ні води - нічого не було. Свекрухина хата згоріла. Ми їздили до родичів в Італію. 

Багато народу було, тварини, собаки, коти, люди, інвалідів багато, діток і літніх людей. Великі площі з людьми, шум, гам - це давило на психіку. Знервованість: куди їхати, як, чи доберемся? 

Ми четверо суток були в дорозі, то тяжкувато було. Недовго на чужині побули - приїхали назад у листопаді. Як тільки звільнили частину Херсону, ми повернулися. 

Дуже велика подяка нашій голові Наталії Федорівні. Ми багатодітна сім'я, то буквально з перших днів нам воду доставляли, гуманітарку давали, їжу. В перші дні всі один за одного трималися. Навіть якщо в когось щось не було - в нас село було дружне - кожен допомагав, чим може.

Шокувало, що дуже змінилися люди, поділилися на дві частини. Це страшніше ніж сама війна. Війна, як кажуть, розставила все на свої місця. 

Коли ми повернулися в село, то сусіди приходили і допомагали, наша голова допомагала. Ми коли сюди приїхали, в нас ні одного вікна не було цілого - люди допомогли, поставили. Ми з дитиною приїхали, щоб прибрати тут і привести все до ладу. Два дні спали без скла. Люди допомогли - прийшли вигрібати все.

Нам тяжко, тому що від війни є певні психологічні розлади, нервування з'явилися, дітям дуже тяжко з дистанційним навчанням. Цього року найменший пішов у перший клас, у нього є психологічний розлад. Були у психолога в одного, другого. Я тому його відвела в школу, щоб в нього більше спілкування було. В селі зараз дітей мало залишилося, ніхто нікуди не ходить гуляти. 

Надіємося, щоб скоріше війна закінчилася. Дуже хочеться чоловіка бачити вдома. Мрію, щоб не бомбили, і поля скоріше запрацювали, щоб можна було робити. Я працювала на полях: збирала фрукти і овочі. Мені подобається ця робота. Вже другий рік ми не працюємо. Город саджаємо тільки щоб прокормити себе взимку, а поля всі стоять, сумують в траві, в ракетах і мінах. Дуже хочеться, щоб війна закінчилася, бо наша земля довго не витримає.