Я зі Слов’янського району. З 2014 року у нас було нормально, в наше село приїжджали біженці з різних міст. В лютому було нормально, а на початку березня кожен день у нас було все голосніше і голосніше, приїжджали правоохоронні органи і всіх просили евакуюватися, виїхати куди-небудь і знаходити домівки своїми силами. 

В одну ніч, 10 квітня, у нас було дуже голосно зі сторони Святогірська. Там було дуже гучно, тому ми виїхали. Коли ми виїхали, в селі ще було спокійно, але людей майже не було. Ми тут пробули два тижні з батьками, наші родичі деякі ще були в селі, і батьки вирішили повернутися. Саме в той день, коли вони повернулися, 10 травня, почалися сильні обстріли, прильоти в село чого тільки можна, і згоріла в нас хата приблизно в ці дні. Батьки кинули корів, хазяйство - і поїхали. 

На початку війни ми всім запаслися, хоча в магазині нічого майже не було, все розкупили. Декілька магазинів працювали, у супермаркети трішки завозилися основні продукти. На початку майже всі мої родичі лишилися роботи. Нас рятувало домашнє хазяйство, був прибуток від нього - від корів. Але ж прийшлося все кинути, бо неможливо було продати нормально.

Коли різко, в одну секунду, чуєш страшний звуку винищувача, здається, що все життя закінчується… Я не знала, що це таке і де воно може впасти. У мене почалася істерика. 

Батьки прибігли, коли перший раз почули цей звук.  Ми зрозуміли, що це якийсь літак пролітає дуже низько над нашим дахом. Оце було саме перше і шокуюче.

Дуже сподіваємося, що наступного року війна закінчиться. Мрію повернутися додому - у нас ще є квартира в місті.