Рано-вранці ми прокинулися. Були вибухи і ми не зрозуміли що відбувається. Перший день війни була паніка, скрізь були черги. Ми все купили, що потрібно. Потім стало ще страшніше, тому що стали стріляти по селу. Через дві хати від нас убили уламками хлопчика двадцяти трьох років. 

Русня обстрілює берег постійно. А наше село розташоване якраз над Каховським водосховищем. Найстрашнішим було, коли перед Новим роком по селу окупанти випустили десять снарядів. Тоді порозбивали людям будинки. Це було дуже моторошно: цей свист і звуки жахливі. Ми сиділи у холодному підвалі. Сьогодні обстріляли Нікополь. Магазин біля районної лікарні. Це було до обіду. Розгромили магазин, одні руїни. 

Мій син і чоловік біля мене. Чоловік - інвалід, він втратив роботу. У нього цукровий діабет. А у мого брата виїхала дружина з маленькою дитиною за кордон. Він залишився сам. Я теж - без роботи. Обробляю город. 

Ми вже звикли до війни, але чекаємо коли все налагодиться і ці обстріли припиняться. Не стріляють - це добре, а стріляють - от вам і стрес. 

Мені здається, що війна ніколи не закінчиться. Кінця-краю їй не видно. Але сподіваємося на наших хлопчиків. Вони у нас сильні, зможуть вибороти нашу Перемогу. 

Я за майбутнє не думаю. Дожили до ранку - і добре.