Світлана, група 11 ТПС, Відокремлений структурний підрозділ "Професійно-педагогічний фаховий коледж Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє рідне село на Сумщині, моя домівка, моя мала батьківщина… Усього п’ять кілометрів до кордону з російською федерацією. Навіть уявити не могла, що життя на прикордонні принесе мені такі страшні випробування. Я жила, як і всі мої односельці: домашнє господарство, робота, відпочинок, виховання дітей, радість від їхніх досягнень... Але 24 лютого 2022 року розмежувало наше життя на «до» і «після».

Досі серце холоне, як згадаю, як о четвертій ранку ми схопилися з ліжок від того, що земля здригалася від вибухів, небо палало багрянцем від ворожих ракет… Війна!

Майже півтора року від початку повномасштабного вторгнення ми з дітьми залишалися вдома, більшість часу ховалися в підвалі. Скільки страждань і болю, жаху і смутку пережили! Як нестерпно було бачити на обличчях дітей сльози, а в очах – страх… Від постійних прильотів КАБів у селі одна за одною почали горіти хати. Я була в розпачі. Що робити? Як уберегти дітей, куди тікати, де жити?

Я не знаходила собі місця, душу охопили тривога, безпорадність, безнадія…

Покидали рідну домівку під обстрілами, село «накривали» з градів. Пам’ятаю суцільну стіну вогню, диму, грудки землі в повітрі, зруйновані будівлі. У цьому жахітті ми з дітьми бігли в нікуди, у невідомість, без нічого. Про те, щоб узяти хоч щось із речей, хоча б ту саму «тривожну валізу», не було й гадки.

Молила Бога лише про те, щоб зберегти життя дітей, вивести їх із цього пекла.

Тепер я знаю, що це – покинути свій дім через війну, а ще точно знаю, що світ не без добрих людей. Знайшлися такі люди, пустили нас із дітьми у свою нежилу оселю. Чужа хатина, старенька й похила, прихистила мене й малечу. Який не є, а дах над головою. Згодом безпорадність і безнадійність відступили, у серці затеплилися вогники віри і надії. Живемо далі!

Тішуся, бо діти знову почали посміхатися, радіти життю, спілкуватися з однолітками, мріяти про закінчення війни та щасливе майбутнє. А воно обов’язково в них буде!

Допомога в тяжкий життєвих обставинах, коли втрачаєш віру, коли земля тікає з-під ніг, коли охоплюють безвихідь і розпач, – то величезна сила. Серед зла війни більш видимим стає добро людей. Кожному під силу робити добрі справи. Добро повинно бути невіддільною частиною кожного з нас. Тепер я це точно знаю!