Я все життя жила у Маріуполі. Працювала на підприємстві "Маріупольтепломережа". Проживала на вулиці Куїнджі. Це район площі Кірова. Східні мої вікна виходили на "Азовсталь". Ми жили нормальним життям, були щасливі. 

24 лютого мені зателефонував племінник із Києва, сказав: "У нас бомблять. Збирайтесь і виїжджайте". Я сподівалась, що до нас військові дії не докотяться. Племінник у метро пересиджував із друзями. Він розповідав, що відбувається у Києві. 

1 березня я ще працювала останній робочий день. 2 березня у нас уже були обстріли, чутно було вибухи, кудись прилітало. У центрі було ще більш-менш спокійно. На вулицях було безлюдно, лише поодинокі перехожі. З 2 березня наше підприємство припинило роботу, всі котельні вимкнули. Опалення вимкнулось, газ іще був кілька днів, вода холодна. Згодом протягом кількох днів не стало нічого: ні світла, ні газу, ні тепла, ні води. Потім почався жах. Будинки охолоджувались, у моїй квартирі було +4. Таким був весь березень. 

Із самого початку війни до 23 березня я перебувала у Маріуполі. Сподівались, що вціліє будинок, але, на жаль, 23 березня наш будинок виявився за лінією оборони. Нам дали 5 хвилин о шостій ранку, сказали звільнити помешкання. Сусіди, які не виїхали, змушені були вийти із квартир, хто в підвал, хтось намагався відійти у бік, але там ішли бої. 

Шокувало все: трупи на вулицях, сусіди, які лежали мертвими під під'їздом. На очах у сина нашій сусідці, молодій дівчині, відірвало кисть руки. Вона не встигла спуститись у підвал. А хтось гинув на очах.

Ми не могли навіть вийти до під'їзду, щоб розвести багаття і нагріти чайник. Просто набрати в термос гарячої доби на добу, не кажучи вже про те, щоб приготувати якусь їжу. Сусіди мої виїхали, а на наступний день влучило їм прямо у квартиру. Вони як відчували, евакуювались з тримісячною онучкою. Якби мені хтось сказав, що рашисти таке зроблять з нашим містом, я б ніколи не повірила. З містом, яке розквітало, а тепер його просто немає. 

Місто вже було окуповане росіянами. Мого сина постійно зупиняли, перевіряли документи, розпитували чому не служить. Я здебільшого через нього виїхала. Він сказав, що хоче залишитися в Україні. Коли ми доїхали до Києва, він наступного дня пішов у військкомат. 

Ми з сином виїжджали і в цей день наш дім загорівся після бою. Ми пересиділи певний час, а згодом пішли до родичів на 17-й мікрорайон. У них житло вціліло. Нам дали прихисток на дві ночі. 26 березня ми виїхали на Нікольське, на Мангуш, на Бердянськ і врешті добрались до Запоріжжя. Тепер я у Києві, бо у мене тут є племінник, який тут жив і працював останні півтора роки. Він нас запросив. 29 березня ми вийшли з поїзда і приїхали до Києва. Усі інші родичі залишились на окупованій території. 

Від міської лікарні були евакуаційні автобуси. Була шалена черга, ми записались, чекали евакуації два дні. Людей вивозили до найближчого міста - Нікольського. Це кілометрів 10-15 від Маріуполя. Звідти везли здебільшого до росії. До України ніякої евакуації не було. Треба було шукати самим. Я просто підходила до всіх і запитувала. Знайшла чоловіка, який зміг нас відвезти до Мангуша. Це ще -10-15 кілометрів. У Мангуші ми теж шукали. Мені просто пощастило, що один чоловік привіз людей і збирався повертатися у Бердянськ. Так ми і виїхали. Чужі люди нам надали притулок до понеділка. З понеділка вдалося виїхати далі. Була колона автобусів, які вивозили людей до Запоріжжя. Ввечері ми приїхали до Запоріжжя і встигли на київський потяг. 

Племінник у квітні пішов у тероборону. У даний момент від воює під Бахмутом. Він закінчив з червоним дипломом юридичну академію в Одесі. Покинув хорошу роботу і пішов захищати Батьківщину. 

Ми з сином винаймаємо житло, підробляємо. Наші документи згоріли. У рюкзаку залишились тільки паспорти. Ми приїхали, у чому стояли. 

Поки Маріуполь не буде українським, я туди не повернусь. Я вірю, що так і буде. 

Здебільшого найважче морально. Хотілося заснути і не прокинутись. Звісно, є труднощі матеріального характеру.

Я дуже хочу, щоб Маріуполь якнайшвидше відвоювали. Після того я збираюсь повернутися у своє місто, відбудовувати його. Можливо, дадуть житло. Просто жити, провести там старість.