Я з міста Сєвєродонецька. Працювала там у лікарні. Все було добре, потім почався жах.
Ми прокинулися від звуків вибухів. Це було 24 лютого зранку.
Найбільшим шоком було, коли у наш дім влучила ракета. Я спала, і раптом почула страшний гуркіт. Все затягнуло пилом, було незрозуміло, що коїться. Відтоді був страх, що знову прилетить і саме до мене у квартиру. Дякувати Богу, жертв не було. Це було дуже страшно. Коли виходиш на вулицю і бачиш, що з квартири, в яку влучили, розкидані речі вибуховою хвилею, перекошений балкон, навколо - щепки, уламки пластику. Вони розкидані були на метрів тридцять. Відчуття, що це якийсь апокаліпсис.
Коли ракета влучила у наш дім, у нас зникло опалення, світло та газ. Згодом зникла і вода. Нам довелося три тижні жити у підвалі нашої багатоповерхівки. На вулиці у цей час були морози -12 градусів, у підвалі температура була 4-5 градусів тепла. Готували їжу на багатті. Ми всі згуртувалися: чоловіки розпалювали вогонь, готували разом, мили посуд. Умови були жорсткі, але ми вижили. Сподіваюсь, що люди, які залишилися у підвалі, теж вижили.
Спочатку працювали аптеки. У кожного вдома був певний запас ліків. Вода питна була до кінця березня. На перших поверхах можна було її набрати. Тоненькою цівкою, але вона бігла.
Рішення про евакуацію було спонтанним. Буквально за два дні я знайшла можливість виїзду. З нашого міста були евакуаційні автобуси, які вивозили людей. Їхали в нікуди, аби виїхати з міста. Ми евакуювались з донькою, потім до нас приєдналися інші родичі.
У мене з'явилась можливість працювати. Живемо на орендованій квартирі.
Сподіваюсь, що навесні ми повернемось додому. Вірю, що все буде Україна!
