Мені 50 років. Мешкаю в Слов’янську. У мене двоє дітей. Одна донька доросла, живе в Києві. Іншій доньці 14 років. Я працюю в школі. Війну ми зустріли майже на робочому місці.

У моєї дитини є алергія. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас майже всі магазини перестали працювати, аптеки також. Ліків не було для дитини. Ми зверталися до знайомих у Дніпрі, і вони купували та передавали нам ліки. Продукти в нас були. Навчені 2014 роком, поки магазини працювали, ми запаси зробили. До того ж, була допомога гуманітарна. Тому у нас було що їсти.

На початку війни директорка мого навчального закладу була відсутня, і я виконувала обов’язки керівника. Тоді мені довелося приймати тяжкі рішення. 

Ми готували пункти прийому для біженців, допомагали біженцям. Приймали поранених хлопців із передової, годували їх, але найважчим було налагодити роботу свого навчального закладу. 

Було лячно, тому що постійно гриміло. Було страшно за родину, дитину, друзів. Я не могла виїхати на той момент. Чоловік мій працював і забезпечував зв'язок нашим бійцям, а в нас у школі був госпіталь для бійців, і я щодня перебувала там.

Ми завжди намагалися чимось займатися, на роботі або вдома, і це нам допомагало все пережити. До того ж, дитина була поруч, і я не могла показати свої емоційні сплески, щоб вона не нервувалась.

Щиро вірю в нашу перемогу, в те, що наші хлопці вистоять, що ця війна закінчиться, наша країна підійметься з колін, відбудується, і ми будемо жити так, як жили раніше. Будемо розвиватися і процвітати, люди повернуться у свої домівки.