Любащук Юлія, 9 клас, Гімназія № 1 м.Самар

Вчитель, що надихнув на написання есе - Казакова Галина Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Юля, мені п’ятнадцять років, і я з міста Щастя на Луганщині. Воно - частинка мене, мій дім та спогади дитинства. Я майже не знаю, яким було життя без війни, адже конфлікт триває з 2014 року, коли мені було лише п’ять. Перші роки війни були частиною нашого буденного життя, не помічати небезпеку, навіть коли вибухи лунали неподалік. Це було нашим «нормальним» життям: сидіти в школі, чути звук вибуху й продовжувати урок.

І так жили 8 років під захистом українських військових. З одного боку річки Сіверський Донець-наші військові, з іншого - орки.

В листопаді ми купили путівку в Карпати, і я з нетерпінням чекала на поїздку. Тиждень відпочинку був казковим, але 24 лютого 2022 року почалась повномасштабна війна, і моє місто було окуповано, повертатися вже не було куди. Замість безтурботного відпочинку нас охопив страх і відчай.

У голові виникло безліч питань, без відповідей: Чи зможемо ми повернутися додому? Чи побачу я знову своє місто, бабусь й дідусів? Там залишились мій кіт, песик, іграшки та спогади…

Ми прожили у селі Ворохта ще місяць в старому будиночку. Люди поспішали в невідомому напрямку, запасалися продуктами, магазини були порожні, а ми - у безвиході, не знаючи, що робити далі. Через невизначеність ми вирішили летіти до родичів в Іспанію. Це стало для мене новиною, яка викликала змішані почуття: з одного боку, я давно не бачилася з рідними, а з іншого – невідомість. Ми хвилювалася, оскільки це була наша перша подорож за кордон.

В Іспанії нас зустрів новий світ - яскравий, цікавий, і водночас незнайомий. Ми прожили там пів року, розповідаючи людям правду про те, що відбувається в Україні.

Нам доводилося давати інтерв'ю: іспанці хотіли знати, чи справді ситуація в Україні настільки жахлива, як про це пишуть.

Проте думки про рідну Україну не залишали нас ні на мить. Далеко від дому, ми відчували, як усе українське стає ріднішим і дорожчим. Бачили новини про те, як українці працюють вдень і вночі, щоб підтримати своїх захисників: збирають кошти, плетуть сітки, роблять окопні свічки. А тоді надійшла звістка, що мій вітчим приєднався до лав ЗСУ. Це стало моментом прозріння: ми усвідомили, що потрібно повертатися, аби разом впоратися із ворогом.

Всюди гарно, але дуже хотілося додому, ми потрібні в Україні.

З того моменту, ми вже три роки живемо у Новомосковську, тепер Самар. Хоч і звикли до цього міста, думки про Щастя залишаються у серці. Ми волонтерили у Червоному Хресті, допомагаючи людям й діткам. Зараз продовжуємо донатити, працювати, навчатися і передавати смаколики на фронт.

Ось така в мене історія війни: поїхали у відпустку на десять днів та й не повернулися. Чи важко нам було? Так, однозначно.

Коли в тебе було все, про що мріяв: дитинство,  домівка, друзі, родичі, і в один момент це забирають ваші ж «сусіди». Зараз, коли згадую це, вважаю, що все було в зовсім іншому житті, воно поділяється на “до” та “після”… Та попри все, я впевнена, що після деокупації ми обов’язково повернемося додому. Війна забрала багато, але ж і навчила. Після втрати розумієш, наскільки важливі найпростіші миті життя. Шкода тільки, що ми навчилися цінувати це такою дорогою ціною.

Війна змінює людей, відкриває в нас силу, змушує бути стійкими, коли здається, що сил більше немає. Вчить єдності й безстрашності. Українці сьогодні - це приклад для всього світу, і я безмежно пишаюся своїм народом.

Наші військові - це Герої, люди з неймовірною силою духу. Вони захищають нас щодня, ризикують усім заради майбутнього країни, й саме завдяки їм я вірю в перемогу!

Тому хочу закликати кожного: не будьте байдужими. Долучайтеся до підтримки наших воїнів, допомагайте тим, хто потребує, поширюйте правду про те, що росія є країною агресора. Разом, підтримуючи один одного, ми наближаємо нашу перемогу, вона обов’язково буде, я вірю! Україна переможе!