Наглюк Софія, 11 клас, Кам'янець-Подільський ліцей "Славутинка" Хмельницької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гораш Тетяна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік... Я прокинулась, як завжди, із думкою про звичайнісінький день. Почала збиратися до школи, думала про те, як я не виспалася, про уроки й плани на день. Перед виходом з дому отримала повідомлення від вчительки в шкільний чат, де було написано про повномасштабне вторгнення росії в Україну. Спочатку я не повірила і подумала, що це жарт, навіть трохи засміялась. Як же шкода, що це була правда.

У той же момент відчуття страху, шоку й незрозумілості охопили мене, я не могла в це все повірити. В одну мить моє життя й цінності змінилися.

На момент повномасштабного вторгнення мій батько був за кордоном. Він із перших днів казав, що повернеться до нас якнайшвидше. Це й сталося на початку березня. Увесь цей час я відчувала, як важливо, щоб він був поруч. Моя мати і я були дуже раді, що він мав можливість не йти на війну за станом здоров'я, однак він не зміг залишитися вдома. Разом зі своїм братом він пішов добровольцем захищати нашу сім'ю й рідну землю.

Це був найважчий момент для нашої родини. Я переживала за нього, відчувала біль і тривогу. Кожного дня я плакала потайки від усіх, щоб не тривожити й не лякати своїм станом моїх рідних.

У той час у моїй голові часто були жахливі думки: «А що, якщо він не повернеться?! Що ми з мамою будемо робити без нього? Як я буду жити, якщо батька не буде поруч?»… Перші місяці війни стали справжнім випробуванням для мене. Я пережила депресії й тривожний стан. Це було важко, адже в такі моменти мені здавалося, що нічого не має сенсу, і навіть серце розривалося від тривоги й болю. Навіть втратила кількох знайомих, і це стало для мене одним з найбільших ударів. Я була однією з тих, хто востаннє чув їхні голоси. Досі не можу прийти до тями від цієї втрати. Мені інколи вони сняться, прокидаюсь від того, що захлинаюсь слізьми, і моє серце теж "плаче" й сумує за ними.

Цей досвід дав мені поштовх цінувати кожну мить, кожну людину поруч, і частіше казати їм про те, що вони для мене важливі!

Із часом я почала розуміти, що з простими сльозами й бездіяльністю нічого не зміниш. Я почала допомагати іншим, брала участь у волонтерських ініціативах. Це дало мені трішки сили й розуміння, що я можу бути корисною навіть у такі важкі часи.

За ці 1000 днів війни я змінювалась: стала сильнішою, особливо морально, але водночас - більш чутливою й співчутливою.

Також зрозуміла, що навіть у найжорстокіших умовах ми маємо залишатися людьми, можемо допомагати одне одному й не втрачати надії. Я впевнена в тому, що ми переможемо! Кожен з нас є частинкою великої боротьби за наше майбутнє й майбутнє нашої країни. І хоча, на жаль, ще не кінець, я впевнена, що ми вистоїмо й здобудемо перемогу, тому що за нами, українцями, правда, наша сила духу й нескореність!