23 лютого я привезла додому з лікарні сестру – вона була після інсульту. А наступного ранку встали і дізнались, що почалась війна. Сестра залишилась вдома, а я поїхала до себе додому. Ми жили в стороні Авдіївки, і коли нас почали дуже обстрілювати, переїхали в дім старшого сина у Костянтинівський район. А він з сім’єю виїхав до Німеччини. Молодший син живе у Києві.

Ми вже місяць сидимо без газу. Світло - з перебоями. У нас буває напруга 150–160 вольт. Щоб було 190 і їсти нам приготувати чи попрати, потрібно вставати о третій ранку. З водою проблем немає, тому що в нас свердловина своя, а взагалі в селі центрального водопостачання немає, щось з трубою, не працює водонапірна башта і центрального водопостачання немає. У кого є свої свердловини, так люди і живуть. 

Я інвалід третьої групи, чоловік – пенсіонер. Ми отримуємо «переселенські» виплати і гуманітарну допомогу, на це і живемо.

Я ніколи не думала, що росія може таке зробити. Для мене це був великий шок. Мої родичі живуть в росії, там рідна сестра живе, але взагалі я ніяких відносин з росією мати не хочу. 

Були такі моменти, коли я дивилася, як вибухають школи, лікарні. Дивлюсь, а туди мої діти, онуки ходили. У двір прилетіло дві ракети - мій будинок частково пошкоджений: вікна вилетіли, шиферу немає на даху. 

Ми туди не їздимо, тому що там ідуть бойові дії. Туди як їхати, то це на годину-дві, щоб взяти саме необхідне. Бо коли виїжджали, всього не могли забрати. Вчора хотіли поїхати, але подзвонили сусіди і сказали, що краще не їхати, тому що там йдуть бойові дії. 

Хочеться, щоб війна швидше закінчилась. У майбутньому я б хотіла, щоб мої діти були біля мене поруч. Хотілось, щоб брат повернувся живий, і племінник, який пішов воювати і зник пів року назад, ми не можемо його знайти. Хотілось, щоб вся сім’я зібралась і було так, як раніше. Ми до війни і для себе заробляли, і дітей, внукам допомагали.