Новак Ольга, 9 клас, Рівненський ліцей №12 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Примачок Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З початку лютого у 2024 році в нашій країні почали розходитися чутки про війну та напад з боку нашого сусіда. Чесно кажучи, я не зовсім вірила в це, адже війна в наш час, час комунікацій та демократії, є на рівні фантастики.

Ось на календарі видніється 23 лютого,звичайний шкільний день. Усе більше в Інтернеті поширюються новини про можливе воєнне втручання.

Наш тоді ще сьомий клас сидів у кабінеті історії та обговорював політичну ситуацію. Думки моїх однокласників розділилися, хтось вважав,що скоро нас чекає неминуче горе,а хтось скептично до цього ставився. Думки настільки розділилися, що двоє з моїх однокласників вирішили побитися об заклад. Один стверджував,що нас чекає мирне майбутнє,інший думав,що настане війна.

Вони потиснули один одному руки і вирішили,що той, хто програє, платить переможцю 100 гривень. На той час це здавалося кумедним та нереальним, проте ніхто не знав, що нас чекає завтра…

Ранок 24 лютого. Ми з батьками, як завжди, встали зранку, щоб зібратися в школу та на роботу. Зібравшись,ми вже мали виїжджати з дому. Аж раптом дзвонить моя тітка та повідомляє нам про початок війни. На секунду ми застигли в нерозумінні сказаної нам інформації. Почавши шукати в Інтернеті підтвердження почутої інформації, ми були розгублені та налякані. І ось справді - війна. Навчання тоді відмінилося, ми були вдома та були цілий день як не у своїй тарілці.

Настав вечір, знову телефонує тітка та повідомляє нам про можливий обстріл нашого рідного міста. Ми, налякані, швидко збираємо речі та біжимо в підвал, де проводимо цілу ніч.

Загалом ніч видалася спокійною, хоча страх та тривога ні на хвилину не покидали нас. Прокинувшись із добрим настроєм, що ніч видалася спокійною,ми збиралися снідати. Аж раптом вибух. Який це жах! Точно не можу передати свої думки в той момент, пам’ятаю лише крики,сирени,страх,істерику, збентеження. Я надзвичайно сильно злякалася та не могла міркувати на холодну голову. Добре, що біля мене були мої рідні,які підтримували мене. Перечекавши, поки на вулиці стане спокійно, ми вирішили поїхати до моєї бабусі, адже там менш тривожно. Ми пробули там два тижні. Хоча моя сім’я намагалася поводитися спокійно та підтримувати мене (адже я  наймолодша),та я  прекрасно розуміла усю серйозність подій.

У бабусі ми довго не затрималися, потрібно було повертатися до життя, бо щоденна рутина нікуди не зникла. Додалися лише тривога, паніка, страх…

Ось пройшло майже 3 роки,з того часу багато що змінилося,хтось став волонтером,хтось військовим,а хтось просто підтримує грошима чи необхідними речами. А я активно беру участь у благодійному заході, разом з іншими учнями нашої школи створили в нашому Краєзнавчому музеї виставку «Війна очима дітей». Так,не дуже приємна тема,але найбільше, хто переживає в наш час, це ми, українські діти, тому надзвичайно важливо нам відчути підтримку дорослих.

Створюючи цю виставку, ми пережили багато емоцій,як позитивних,так і не дуже,проте кожен взяв для себе щось корисне.

Озираючись назад, я розумію,що момент повномасштабного вторгнення перевернув життя кожного українця. Кажуть,що людина доволі швидко до всього звикає, але до війни важко звикнути, неможливо змиритися з тим, що вбивають мирних людей, знищують міста і села, забирають у нас дитинство.

Не потрібно з цим миритися і до цього звикати! Адже ми намагаємося жити заради родини, друзів, коханих та заради себе.

Але як би довго не тривала війна, всі відчувають збентеження та нерозуміння нашого майбутнього. Період війни є надзвичайно важким для нас, проте він згуртував та навчив розуміти і допомагати один одному, донатити на  ЗСУ, саме вони захищають наше життя, Україну, рятують мирне населення, звільняють наші землі. Ми надзвичайно вдячні та низько вклоняємося їм.

Попереду нас чекають важкі дні, проте після нашої Перемоги ми будемо це згадувати як страшний сон, не забувати про помилки, які не варто повторювати нащадкам. Уявляю новину,Україна перемогла! Які ж всі будуть щасливі! Але поки рано розслаблятися та святкувати. Тримаймося разом та допомагаймо ЗСУ наближати нашу Перемогу! Слава Україні!