Бевз Анастасія Дмитрівна, 13 років, учениця 8-А класу комунального закладу «Нікопольський ліцей №22» Нікопольської міської Ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Полухтович Наталя Іванівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Жахливу ніч, яка розділила моє життя на «до» та «після», коли моя країна опинилася в епіцентрі кривавих подій, я не забуду ніколи. Вона закарбувалась у моїй пам'яті чомусь звуками: ось крізь солодкий вранішній сон чую вибухи; дзвін скла, потім матусин наляканий голос «Донечко, війна почалась!».

Нарешті – телефонний дзвінок дідуся з відтінком смутку: «Онученько, рідна моя, тримайся! Ти в мене найкраща». Цієї ночі вперше я відчула себе дорослою, усвідомила, що моє життя більше ніколи не буде таким прекрасним та безтурботним, яким було раніше.

Усі подальші події пам’ятаю смутно, ніби в тумані, моя пам'ять відмовляється зберігати жахливі кадри, ніби з фільмів повоєнних років: ось матусенька зі зламаною ногою, в гіпсі, повзе по кризі пішого переходу  українсько – польського кордону, тримаючи на шиї мій шкільний наплічник з нашим улюбленцем – сірим котом, який кричить від жаху невідомості, вибухів та сирен. І ми з сестричкою тулимося до мами – боїмося загубитись…

Закордон. Ми в центрі для біженців допомагаємо нашій 85-річній бабусі запалити ювілейну свічку на маленькій булочці, яку змогли купити їй на іменини в чужій країні…

Інший кадр - ми з сестричкою: три дні на чужині, яку не знаємо, без житла та їжі, але зі шкільним приладдям та зошитами в сумці….

Жахливі події 24 лютого повністю змінили безтурботне, мирне життя моєї родини: за вікнами відтепер не тендітна українська білокора берізка та безкраї простори Каховського водосховища, а монументальні стіни Варшавського музею; ненька тепер не адвокат, а координатор у центрі для родин біженців з України; ми вивчаємо, окрім рідної солов’їної мови, польську граматику й вимову. Сьогодні в нашому житті все нове: держава, мова, друзі, але незмінною залишилася лише безмірна любов до рідної країни, до мого невеличкого міста Нікополя, який щодень і щоночі руйнується супротивником. Росіяни можуть розбомбити домівки, можуть стерти з Землі українські села й міста, закатувати беззахисних людей, але не в їх силах зруйнувати наші спогади та розстріляти мрії про вільне майбутнє нашої України! А в серцях усіх українців палає незгасне полум’я: жага справедливості, жага Перемоги,  віра та надія в майбутнє мирне життя! Бо всі ми прагнемо миру. Того миру, очікуваного мільйонами українців, розкиданих війною по різним куточкам усього світу, за який віддають своє життя тисячі українських військових; того миру, який сниться вночі дорослим і діточкам; того спокою та неба блакиті, які змінили тривоги, вибухи та пожежі.

Боже милостивий, я не хочу ані ідеального життя в центрі Європи, ані новенького айфону, ані подорожей та подарунків! Лише благаю Тебе: допоможи хлопцям ЗСУ боронити та зберегти цілісність нашої держави, кожен шматочок рідної землі, поверни їх додому, щоб кожна українська мати дочекалася свою дитину!

Подаруй нам мирне небо та збережи дідуся, який не погодився покинути домівку й бабусину могилку; дай сил змиритися з трагедією Бучі та Гостомеля, Ізюму та Куп’янська… Дозволь повернутися додому! Ні, я не прошу в рідну квартиру! Просто в Україну, у рідну Батьківщину, до своєї школи й близьких людей, друзів та вчителів. Бо саме тут, на землі своєї Вітчизни, почуваюся найщасливішою!