«Під обстрілами бігла до батька так, що не відчувала ніг»

Ми все життя мешкаємо у Петропавлівці. Живу з татом, якому 90 років, та чоловіком. До війни було набагато краще, ніж зараз. Закрилися усі підприємства, роботи залишилося мало. Я працювала у лікарні двадцять дев'ять років, уже другий рік на пенсії.

Молодь уся роз'їхалася, вулиці майже напівпорожні. Сімейні пари можна порахувати однією рукою. Дуже багато людей похилого віку. Якщо вони помруть, то вулиця залишиться порожньою. Батько після прогулянки каже, що нема з ким і привітатися. Раніше було багато діток, а зараз усі роз'їхалися.

Під обстрілами бігла додому так, що ніг не відчувала, бо думала, що батько сидить надворі.

А коли сховалася, мене все лякало. Я не знала, куди подітися, коли зрозуміла, що батько на вулиці. Бомба впала саме там, де сидів дядько Володя. Батько встиг упасти під дерево, а дядька Володю вбило, він помер прямо на місці. Тоді для мене й почалася війна.

У безпеці себе ми не відчуваємо. Спокою немає, бо стріляють. У 2014 році ми зробили кімнату у підвалі, поставили диван для тата.

Війна дуже змінила наше життя. Щоб щось купити, треба їхати до Сєверодонецька. Я ходжу з паличкою, тож до Сєверодонецька треба їхати з чоловіком, а на двох це 450 гривень на дорогу.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова та Норвезької ради у справах біженців [NRC]. Нас це рятувало. У батька у флігелі ми опалюємо дровами, а в будинку газом, але лише одну кімнату, решта будинку стоїть холодна. Однієї машини дров батькові мало, ми завжди беремо дві, а це майже сім тисяч. Тож допомога нам допомогла. Я дуже вдячна всім, хто допомагає нам.

Мрію, щоби на Донбасі був мир, і ми могли вільно пересуватися. Вчора в Луганську поховали двоюрідного брата, а я не змогла попрощатися, бо не маю луганської прописки. Не змогла проїхати, щоби його проводити в останню путь.