Я весь час проживаю у Петропавлівці. Донька вийшла заміж та переїхала до Харківської області. Я працював головним інженером на величезному підприємстві з видобутку піску, на Кондрашовському піщаному кар'єрі. Ми розвозили пісок по всій Україні, на всі металургійні комбінати.

Офіс був у центрі Луганська, нас возили щодня на роботу. Але чотирнадцятого року ми спостерігали події біля Луганського СБУ і разом із головним бухгалтером були змушені евакуюватися сюди.

Із п'ятнадцятого року я пішов на державну службу до Станично-Луганської райадміністрації інспектором. Обслуговував переселенців, контролював субсидії та виплати.

Мені добре запам'ятався початок війни. Я зазнав великого стресу, втратив роботу. Після цього дуже захворів. Раніше жив і тішився. Ми з дружиною могли поїхати відпочити на море. Зараз цього собі дозволити не можемо і, мабуть, надалі буде те саме.

Я весь цей час був у Старобільську, а дружині тут доводилося сидіти у підвалі. Наразі молодь виїжджає. Багато хто поїхав вчитися в Старобільськ, вони сюди більше не повертаються. Донька живе у селищі, що на Харківщині, але сюди приїжджає тільки в гості. Стоять покинуті будинки, багато хто їде до родичів.

Хотілося б забути весну чотирнадцятого року. Ми навіть не підозрювали, що таке може бути. До нас приїхав гурт «Океан Ельзи» і донька з класом поїхала на стадіон «Авангард». Тоді ми дуже переживали. Той рік був найважчий.

Спасибі Норвезької раді у справах біженців [NRC] та Фонду Ріната Ахметова за те, що нам допомагали. Фонд давав продуктові пакети, а норвежці допомагали перекривати пошкоджені будинки. Колезі у Станиці Фонд Ріната Ахметова допоміг із слуховими апаратами.

Хочеться, щоб усе повернулося, як раніше, щоб був зв'язок із Луганськом. Там було лікування, щосуботи ми їздили в «Метро» та «Епіцентр», але потім я машину втратив.