Наталя - мати-одиначка. У Маріуполі виживала разом із трьома донечками. Працювала молодшою медсестрою в реанімації лікарні #9. На роботу ходила до 7 березня. 

"24 лютого першими до 9 лікарні привезли чоловіка та дитину. Коли не стало світла, щоночі вивозили понад 10 померлих. У підвалі без кисню, а ми лікували від ковіду, люди просто вмирали. Під час окупації я доглядала за двома жінками. Не могла їх покинути. На жаль, одна жінка, вона була паралізована, померла. Багато зверталися по допомогу. Просили ліки або поховати рідних.

Прилетіло в сусідній будинок. Багато поранених. Ходила допомагала.

Я з Донецька. Виїхала в 2014. З родичами з Росії не спілкуємося.

17 березня з двома доньками потрапили під масовий обстріл. Діти були в шоці. Зі старшою донькою ховали бабусю на подвір'ї дитячого садочку. На роботі брала чорні мішки, і ховали.

Перейшли жити до селища Моряків. Хто не був там, ніколи не зрозуміє того жаху.

Я не розумію, звідки в мене бралися сила та енергія, аби вижити та вивезти дітей. 5 днів ми намагалися вийти з Маріуполя. Мої діти цілі фізично, а не морально. 25 березня вийшли пішки. Кролик, черепаха. Залишили на блокпості. 

5 днів їхали до Запоріжжя. Це були найстрашніші 5 днів. Мені казали, що "ви їдете з війни на війну". Я не знаю, скільки часу я не спала. Говорила дітям, що скоро все закінчиться. І ми повернемося. Під Василівкою переночували. 5 днів ночували в посадках. 

Ми виживали автоматично. Я сказала собі, що буду триматися за життя за будь-яких обставин. Багато людей зходили з розуму", - розповіла жителька Маріуполя Наталя.