Новоданилівку обстрілювали так сильно, що Василь з дружиною вже готувались виїхати. Але залишати дім довелось навіть швидше, ніж вони збирались
У мене є жінка, два сини, дві онучки. Живемо в Оріхівському районі (нині Пологівському), село Новоданилівка. Це зараз зона бойових дій. Виїхали звідтіля до Запоріжжя. Ми два місяці терпіли, а потім терпець урвався, не захотіли втрачати життя. Та й здоров’я в нас із жінкою вже не те.
Щодня й щоночі були обстріли. Вони почалися з першого тижня війни. Спочатку по нашому селу гатили, потім перейшли до Оріхова. По селу сильно б’ють, уже багато хат погоріло. Ми не знаємо, чи буде куди вертатися, чи наш дім стоїть. Добре, як зостанеться цілим, а так – перспективи жодної немає.
Ми не могли повірити, що почалась війна. Наче ж два дружніх народи були. Я в армії служив і з росіянами, і з усіма. Жили мирно, захищали батьківщину. Я застав і колишню Чехословаччину, і Китай. Пережили все, а отак вийшло.
Виїжджали ми похапцем. Син приїхав старший. Ми не думали їхати, зарізали з жінкою два півні синові. А як почався обстріл, то швидко заскочили в машину (сумки вже були наготовлені про всяк випадок). Так під обстрілом і виїхали.
Якось ми навідувались додому. Вікна побиті, шифер на літній кухні теж. Город не встигли посадити, усе заросло бур'яном у людський зріст. Пшениця була посаджена – не прибрали, бо треба було туди везти солярку фермеру, він прибирав. Так усе й залишилося.
У Запоріжжі винаймати квартиру дорого, бо всі наші доходи – то пенсія і поміч від держави. Але як додому на зиму вертатись, як там немає ні світла, ні газу? Втомились ми від цього всього вже. Хочеться, щоб скінчилась війна, окупантів вигнали, і можна було повернутись додому.
