Я родом із міста Макіївки Донецької області. У 2014 році разом із сином поїхала відпочивати на море і вже додому не повернулася. Спочатку ми переїхали до Кривого Рогу, потім оселились у Маріуполі. 

24 лютого мене розбудили о шостій ранку мене розбудили. Нас зібрали по тривозі у нашому навчальному закладі і оголосили евакуацію. Нам потрібно було евакуювати триста курсантів. В той же час вже евакуювали цивільних маріупольців, але почався артобстріл, і ми всі перейшли в укриття. Мій чоловік та син разом із цивільними виїхали до Кривого Рогу, тому що там був наш відокремлений підрозділ університету. А я як викладач ще була в Маріуполі. 

Надвечір був ще сильніший артобстріл, і ми разом із викладачами та курсантами колоною з понад 50 транспортних засобів - були і автобуси, і особистий транспорт, і університетський - виїхали до Кривого Рогу. 

Добиралися близько 14 годин. На блокпостах наш керівник повідомляв, що в колоні переважно діти, яких ми вивозили.

Слава Богу, була волонтерська підтримка з перших днів, і в Кривому Розі з продуктами харчування не було проблем. До того ж, у мене була робота – я з нею переїхала. У чоловіка на початку з цим були проблеми, але зараз він працевлаштований.

Люди з Кривого Рогу без упину приносили речі, продукти. Нас дуже підтримували. Цілий спортивний зал був заповнений речами. Підтримка мешканців відчувалася.

Адаптація в сина тяжка – він змінив декілька шкіл, багато разів адаптувався до нових колективів. З кожним переїздом у нас вироблялись чіткіші дії, не було нервового стану, більш зважено все було. Я познайомилася з різними містами України, жила там, де до 2014 року навіть подумати не могла. 

Ми всі сподіваємося на перемогу. Я сподіваюся повернутися до українського Маріуполя, Донецька і до моєї Макіївки. Життя не зупиняється, і потрібно йти далі, незважаючи на перешкоди. Дитина навчається. Усе буде добре.