До війни ми жили спокійно, працювали – чоловік, я, діти. Усе було добре. Але в лютому все життя перевернулося. Мені 60 років, і тепер я змушена кочувати по всій Україні. 

У нас у Краматорську є аеродром військовий, і по ньому почали стріляти – ось так ми і дізналися про початок війни. Потім почалися прильоти, стали зачинятися підприємства, магазини. Люди почали виїжджати. Було гучно дуже. Вибухи мене шокували. Ми поїхали після того, як обстріляли наш залізничний вокзал. Ми виїжджали машиною. Людей було багато, сирена вила, і було страшно. Звісно, виїжджати не хотілося, але ж нерви, страх… 

Ми жили спочатку в Марганці, але там також гучно стало, і ми виїхали. Люди дуже добрі нам траплялися, готові допомогти. Я дуже їм вдячна. Якби не такі люди, то все було б по-іншому. А завдяки їм усе добре, тільки хочеться в рідні стіни.

Ми просто приїхали в Жовті Води. Прийняли нас добре, сусіди гарні. Мені тут дуже подобається. Якби ще роботу знайти… Найбільші труднощі – це те, що ми не на пенсії з чоловіком, а роботи немає. 

Допомога нам була. Дякуємо. Але ж ми не вдома, приїхали в чуже місто, нам важко знайти тут роботу. Ось такі були труднощі. Але нічого, нам допомогу давали. Дякуємо за це. Зараз у Жовтих Водах, чекаємо, коли буде перемога і ми повернемося до своїх домівок.

Хочу повернутися додому. Хочеться, щоб був мир, щоб не гинули наші воїни. Я не знаю, коли все це закінчиться, але хотілося б швидше. Віримо в перемогу.