Боднар Андрій

Учень 8-в класу, гімназія №11, м. Запоріжжя

Вчитель української мови Будневич Катерина Миколаївна

Конкурс есе на тему: «Війна. Моя історія»

Мене звати Андрій, мені 13 років, я мешкаю в місті Запоріжжя. Наразі це прифронтове місто, в якому за рік буває тривог більше, ніж в інших містах, де постійно чути вибухи та гинуть люди.

Війна для мене почалась 24 лютого 2022 року, вранці. Мама розбудила мене і брата і повідомила, що почалась війна з росією. Мама пішла на роботу, а батько ще зранку поїхав, адже їм пропускати роботу не можна – вони лікарі. У мене і брата ще були онлайн уроки, бо був карантин по коронавірусу. Коли мама повернулась додому, була дуже налякана, ми з братом ще не розуміли, що відбувається, цього дня на вулицю не ходили. Ввечері прийшов батько і ми всією родиною сіли за вечерю поговорити. Батько сказав, що можливо скоро прийдеться кудись їхати і треба бути напоготові.

Наступного дня в місті почалась паніка. Ми на вулицю не виходили. Мама розповідала, що в магазинах немає продуктів, що вона дещо купила про запас з залишків на полицях, що неможливо зняти готівку з банкомату - шалені черги та не всі банкомати працюють. А ще вона розповіла, що по проспекту їдуть танки з військовими на них.

Почалися повітряні тривоги, місто погрузилось у темряву, не працювали навіть світлофори. Світломаскування заставляло нас вечором сидіти у темряві. Під час тривоги я з братом і мамою бігали з повними рюкзаками речей до підвалу школи, що є неподалік від нашого будинку. Там було дуже багато людей з речами, тваринами, мало місця і мало повітря. А батько ходив на роботу, ми за нього дуже переживали.

Потім вирішили, що у підвалі теж небезпечно, бо по вулицях бігали люди з автоматами, лунали автоматні черги - всякі дрг, а двері у підвал не зачинялись. Ми стали лишатись вдома. Я був дуже наляканий та намагався завжди підбадьорити свого молодшого брата. Я чув про бомбардування Києва, Харкова, розстріл Бучі, в страху переживав за Маріуполь.

4 березня друзі нашої сім’ї вмовили батьків виїжджати - адже вже було дуже небезпечно. Ми похапцем зібрали, що могли взяти з собою і вирушили рано вранці в дорогу. Проїжджали блокпости, стояли в величезних автомобільних заторах, важко було рухатись, адже їхали колоною автомобілів з друзів, намагалися триматися всі разом, дорога була дуже слизька, іноді пускалися хуртовини. Проїжджаючи автомобільні затори я бачив багато: військову техніку, розбиті та прошиті кулями цивільні автомобілі, зляканих у піжамах людей.

Ми вирішили їхати до знайомих наших друзів, що живуть у Тернопільській області , добирались 3 дні. Стомлених і зляканих нас зустріли люди, що дали нам прихисток з мамою у своєму домі, допомагали нам у всьому. Батько повернувся додому, його чекала робота.

В травні ми вирішили з мамою повернутися додому. Їхали поїздом, під тривоги, було страшно. Коли приїхали в Запоріжжя почалися безсонні ночі, страшні дні з ракетними атаками. Але не зважаючи на все це ми вирішили лишатись вдома. Виходимо під час тривоги в коридор, адже бомбосховищ біля нашого будинку не має. Потихеньку  почали звикати до такого життя.

Я усвідомив, що життя важливе, що сім’я - це підтримка, любов, допомога справжні друзі - це скарб.

Війна вкрала моє дитинство, мою безпечність. Спотворила мою душу страхом, посіяла сумніви у віру в майбутнє. Так, мені страшно, боюсь, але я пишаюсь своєю країною ще більше за все я мрію в ЗСУ, поважаю захисників ,що дають змогу мені і моїй родині бути вдома!