Ми з Харкова. Чоловіку 73 роки, мені - 69.  Жили на проспекті Науки. Син теж мешкав у Харкові, у нього двоє маленьких діток: сину рік і вісім місяців, а доньці тільки два місяці. Коли почали обстрілювати місто, то ми побігли спочатку в метро, а потім - до них, щоб рятувати дітей. 

З 24 лютого по 7 березня усі були в підвалі: син, невістка, двоє діток і ми з чоловіком. Коли вже почали руйнуватися будинки за сто метрів від нас, то син завів автомобіль, ми з підвалу вискочили в машину і поїхали з Харкова. 

Виїжджали під обстрілами. Добралися в Лозову, там чоловікові знайомі нас приютили. Дали нам дві кімнати в сімейному гуртожитку. А через три тижні почали обстрілювати Лозову. Ми жили якраз навпроти будинку культури, який розбомбили. Бомбосховищ у місті не було. 

Ми знову сіли в машину й поїхали на Дніпропетровщину. Сестра домовилася зі своїми знайомими. Нас зустріли, прийняли. Зараз живемо в Перещепиному. Чоловік їздив дивитися на нашу квартиру - начебто все ціле. Я допомагаю няньчити онуків тут. 

Нам підняли плату за квартиру, в якій ми жили, і сусідка забрала нас до себе. А загалом люди ставляться дуже добре. Нам приносять і молоко, і городину. Наш старший онучок такий товариський! Його тут усі люблять, усі сусідки йому носять гостинці. Дуже сумую за своїм містом, хочу повернутися у свою квартиру, але поки що страшно. 

Через війну в мене загострились хронічні хвороби. Я лікувалася в невропатолога. Тут дуже гарний лікар, уважний, він мене неабияк підтримав. 

Як на мене – хоч би й сьогодні та війна закінчилася! Я б одразу поїхала у Харків. А там – хто його знає? Мені син не дозволяє дивитися новини, щоб я не засмучувалася. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна.