Платонов Вадим, 15 років, учень 10-А класу Чернігівського обласного наукового ліцею, м. Чернігів

Вчителька, що надихнула на написання - Грищенко Галина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна увійшла в долю моєї родини стрімко і внесла в життя 14-річного українського підлітка та його батьків нові події, про які я раніше читав тільки в книжках: повітряні тривоги, бомбардування, обстріли, поранені, блокада.

Ранок 24 лютого розпочався незвично рано, тато розбудив мене і сказав, що треба швидко збиратися, брати речі, документи, собаку, і терміново їхати до бабусі, бо розпочалася війна і залишатися в нашій багатоповерхівці, розташованій біля колишнього військового аеродрому і льотного училища, небезпечно.

Дорогою в машині було тихо я читав і читав чати зі своїми однокласниками, які так само не розуміли, що відбувається. По місту швидко їхали машини, бігли люди, багато людей з валізами, якимись клунками, як в кіно про війну, але чомусь це кіно не в телевізорі, а ось у вікні біля мене.

Якийсь час з мамою я жив у бабусі, тато залишався на роботі, ми його зовсім не бачили.

Мій тато працює на станції швидкої допомоги, і під час війни робочий день був 24 години 7 днів на тиждень.

Було якось моторошно, бо почалися обстріли міста і навіть гуляючи з собакою я не почувався в безпеці. А 3 березня сонячний весняний ранок перетворився на чорну ніч: був обстріляний і спалахнув будівельний магазин «Епіцентр» і все навколо почорніло і затягло їдким чорним димом.

Увечері гра в шахи була перервана обстрілом, снаряд розірвався біля сусіднього будинку, ми залишились без світла, води, газу, тепла.

Жити у бабусі стало не можливо, і тато забрав нас до себе на роботу. Так розпочалося моє життя в підвалі, на станції швидкої допомоги, яке тривало більше місяця.

Це було якесь абсолютно нове життя - під нескінченними обстрілами, без світла, води, тепла, інтернету і у підвалі. Але поряд були батьки і головне - я почав працювати, як дорослий!

В зв’язку з обстрілами і облогою міста багато працівників станції швидкої допомоги не могли прибути на роботу, тому я разом з татом обслуговував машини швидкої. Тато сказав, що по при все машини повинні їздити і надавати допомогу, бо її потребувало все місто, на лікарів швидкої чекали поранені.

Машин в парку було приблизно 20, їх треба було зранку заправляти, обслуговувати, і головне - постійно міняти колеса і ремонтувати, бо по місту було дуже багато осколків на дорогах, які завдавали шкоди. Кілька разів машини з викликів повертались обстріляними, тоді вперше в житті я побачив кульові отвори, та кулі, які там застрягли. У місті ставало все менше людей, майже нічого не працювало, до нас на станцію почали приїздити машини ЗСУ та ТРО теж з пробитими колесами, і ми надавали їм допомогу, змінювали гуму, клеїли, щось замінювали, робота була постійно, і я вже майже не звертав уваги на постійний холод і обстріли, навіть відчував себе щасливим, бо міг допомогти людям, як би мені не було важко, але я теж був частиною боротьби за нашу перемогу.

Останню добу блокади з укриття не можна було вийти взагалі через велику кількість обстрілів, снаряди влучили в декілька будинків поруч, але блокада скінчилася, ворог пішов з Чернігівщини. Люди почали повертатись в місто, ставати до роботи, а я з мамою повернувся додому, бо мені потрібно вчитися. Вчитися, незважаючи на те, що війна триває і повітряні тривоги щодня. Але в моїй пам’яті навіки закарбувалося все те, що відбувалося зі мною під час активних бойових дій на Чернігівщині, в моєму рідному місті.

Я багато побачив, багато зрозумів, мене вразила робота лікарів і персоналу швидкої допомоги, які працювали не зважаючи на небезпеку. І я впевнено можу сказати, що перемога і мир, яких ми так чекаємо, залежить і від нас самих.