Світлана Гусєва, 11 клас
опорний заклад "Люхчанський ліцей" Сарненської міської ради Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гордійченко Валентина Василівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мабуть, кожна людина, яка почне це читати, згадає в моїх рядках себе чи своїх знайомих, рідних чи друзів.

Тисяча днів війни. Здається, що ця цифра не велика, але ми встигли навчитися чомусь новому або втратили важливу річ: домівку, вишневий садок, сіренького котика з яскраво-блакитними очима та зеленим нашийничком чи друзів, з якими після школи сміялися й повторювали жарт вчителя, або рідних, що так підтримували тебе. Все змінив один день. Дата-руйнівник життя та створення іншого, більш сірого й жорстокого.

Моя історія, дівчинки з Харківщини, почалася зимового ранку з тонкими пахощами яблучного пирога та яскравими промінчиками сонця. Начебто все чудово, але не все є таким, як здається.

Кожен телевізійний канал, інтернет-мережа були наповнені однією й тою самою цитатою: «Росія вторглася на територію України о четвертій ранку 24 лютого…».

Видається, ніби це сон. Ущипни себе – і ти прокинешся. Цю ідилію зриває червоногаряче сяйво – таке саме, коли сонце заходить за горизонт. Але ж зараз ранок, сяйво світила з іншого боку. То був вогонь боротьби та спротиву. Вулиці наповнилися не свіжим від морозу повітрям, а смородом від пороху. Він був настільки чітким…

Наша родина швидко відправилася до бабусі, бо там було безпечніше.

Через деякий час, коли, стало тихіше, чуєш вибух, і з тієї ж сторони стовбур диму, такий темно-зловіщий. Поганий знак, чи не так?

Минуло декілька годин, за цей проміжок встигаєш і видихнути з полегшенням, і помолитися. За рішенням батьків, ми поїхали додому, де залишили згадку про зовсім інший ранок: яблучний пиріг і контрольна з біології.

Шлях, який ми подолали, відкрив очі та зламав якусь маленьку частинку дитячої душі, яка казала: «Світлано, все добре. Не хвилюйся. Ти сильна дівчина».

Пам’ятаєте чорний дим? Так ось, він справді зловіщий. На дорозі я побачила військових. Вони сиділи у своїй машині. З мертвим, байдужим поглядом, а в руках автомати. І виникає відчуття, що ось-ось життя може закінчитися.

Потім ти чуєш від тата: «Заплющуйте очі на 5 хвилин». А ми з братом, чотирнадцятирічна я та дев’ятирічний хлопчик, були слухняні. Сховалися від темного попелу, від трупів молодих захисників, розстріляних і безгрішних, тих, хто не відчув життя на повну, а пішов до того червоногарячого сяйва. Зловіщий дим поглинув їх…

З того моменту почала жити із жахом та боязністю. Чи не забере тебе сяйво, чи розплющиш ти очі й побачиш світло?

Так минали дні, тижні… Ми почали звикати та поступово виходили на вулицю, вирощували овочі, згадували, як сміятися. Не буду заперечувати – ми боялися, але не так, як на початку.

Казати, що надію всі втратили – брехня. Хоч будинки не світилися як раніше різдвяними вогниками та теплими сірими хмаринками, але віра в те, що зараз прийдуть українські війська, вигукуючи рідні слова: «Слава Україні!» та тримаючи жовто-блакитний прапор, продовжували жити.

І хто ж наш народ, щоб не здійснити мрію? Одинадцятого вересня ми побачили військових, але не тих, які з холодним, як смерть, поглядом, а повними мужності й того забутого тепла. Люди плакали та раділи.

Ось ми пройшли половину моєї історії. Той період, коли я боялася заснути і не прокинутися.
З вересня я переїхала до Рівненської області. За 2 роки проживання тут, я почала відкриватися навколишньому світу та менше згадувати про події на початку війни. Однак, незважаючи на доброту, можливості та безпечність цього краю, ми їздимо до Харківщини декілька разів на рік.

Адже там пройшли мої незабутні моменти життя. Взимку 2022 року мешканці Харківщини забули про все це радісне. Ми звертали увагу тільки на гвинтокрили, що кружляли поселенням і, як граки, забирали те, що хотіли.

А літаки, чорні, як ніч, і гучні, як вибух, винищували мою Батьківщину.

Наразі я продовжую свою книгу. Тисяча – це невелика сума грошей у наш час, але великий шлях незалежних людей вільної та сильної України.