Владислава Ковель, 9 клас
Ліцей № 13 м. Ковеля Волинської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Романчук Валентина Володимирівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна в ХХІ столітті здавалася неможливою, але…  Той ранок  змінив життя кожного українця, а починався він як і всі ранки до того. Я прокинулася з готовністю поринути в шкільні будні, але того дня до школи ніхто так і не потрапив.

Новини про перші ракетні обстріли змусили мене завмерти, дивлячись в екран телефона, а потім я почала щось усвідомлювати. У той момент все було як в тумані: на вулицях міста - справжнє стовпотворіння, а довжелезні черги до магазинів усе збільшувалися.

Дороги в той день були схожі на мурашник, жителів якого потурбували - і вони втікають, аби врятуватися від невідомої небезпеки. Смутно пам’ятаю, як ми збирали мінімум речей в сумки, а мама «приймала» дзвінок за дзвінком, не припиняючи ходити коридором. Проте мені добре запам’ятався маленький блакитний бус, на якому ми добиралися до бабусі сподіваючись, що там буде хоч трохи безпечніше. Тоді я нічого не розуміла, але знала точно: ця подія  змінить повністю мене й кожного з нас.

Перші кілька місяців ми звикали до частих повітряних тривог, відключення світла, а інколи й припинення водопостачання на тривалий час. Звикали до сну не в звичних нам піжамах, а в теплому одязі, бо знали, що, можливо, посеред ночі доведеться хутко йти до сховища. Звикали й до того, що щодня в один і той самий час ми стоїмо хвилинку мовчки, вшановуючи наших захисників, які віддали життя за мирне й незалежне майбутнє України. До чого ми так і не звикли й донині – так це до втрат.  Усередині кожного українця давно щось померло після новин про знищені будинки мирних городян, про зруйновані сім’ї, які ніколи вже не повернуться до звичного життя. 

Знову пригадую  перші дні війни. Як тільки ми приїхали в село, мені стало трішки спокійніше. Рідна бабусина оселя нагадала мирні безтурботні дні та дала надію на краще.

Першу ніч  провели у погребі – очікувався масовий ракетний обстріл України. Пам’ятаю, як зараз: довга мовчанка, темрява… Не знаю, скільки часу пройшло. У пам’яті – лише тривога. Той глибокий страх в’ївся в мене надовго. Щодня, коли сонце ховалося за горизонтом, накривала хвиля  безнадії. Страх пожирав зсередини. Я боялася ночі найбільше, бо саме тоді відчувала себе, як ніколи, безпорадною. 

Згодом до нас змогла (не без труднощів) доїхати тітка. Чекали на дядька , та він залишився в Києві. Дядько був учасником АТО, та потім його доля склалася так, що він обрав професію хірурга. Тож уже з  початку воєнних дій він лікував поранених та їздив Україною, допомагаючи постраждалим від війни. А країна потребувала допомоги кожного.  Коли пригадую новини, відразу в пам’яті спливають повідомлення про розстріл у Бучі, про полон азовців у Маріуполі... Навіть згадка про те, що відчули й відчувають люди в неволі, змушує серце завмирати. Як можна так безжалісно ставитися до людей?!   Зґвалтування, масові вбивства, голод та холод стали їх повсякденністю. А ті, хто опинився на тимчасово захоплених агресором територіях?! Люди, котрі змогли вижити, тепер до кінця життя будуть відновлюватися та намагатимуться забути про жахіття окупації та полону.

Сотні тисяч життів тепер назавжди зламані, очі таких людей більше ніколи не засяють, як раніше.

1000 днів війни. За цей час багато чого змінилося. Я стала сильнішою і витривалішою, мій світогляд - зовсім іншим; почала пізнавати краще українську культуру та цінувати кожен прожитий день.

Але ж все могло бути по-іншому. Я б прокинулася в той четвер, на вулиці б світило сонце, повітря пахло б легкою прохолодою. Я б пішла до школи і написала б ту контрольну роботу, якої так безглуздо боялася. Та нічого вже не зміниш… І ми живемо з цим тягарем, та не здаємося і боремося до кінця, бо така наша доля. І це наш шлях…