24 лютого 2022 року Лариса прокинулася від звуку літака й одразу зрозуміла: війна. Єдина думка: «Що зі старшим сином?» 

Син перебував тоді на службі у Маріуполі. Через кілька тижнів зв’язок за ним було втрачено. Згодом надійшла звістка: «Хлопці проривалися. Ймовірно, трьохсотий». Син зник безвісти. Цілий рік Лариса не мала жодної звістки. Вона переглядала відео, фото, списки, намагаючись знайти обличчя серед полонених. Під час пошуків їй стало фізично зле. До життя повернули слова молодшого сина: «Мамо, я не готовий у тринадцять бути круглим сиротою». 

Майже через рік Лариса дізналася, що старшого сина поранило під час оборони Маріуполя. Він потрапив у полон. Згодом на російських телеканалах з’явилося відео — судилище над захисниками Маріуполя. Сина Лариси окупаційна влада запроторила за ґрати на 28 років. 

Прийняти це було нестерпно. Та мати не здалася. Вона почала навчатися, згадала знання з психології, приєдналася до груп підтримки жінок, чиї рідні — у полоні або безвісти зниклі. Лариса каже, що саме спільнота допомагає вистояти: «Ми навчаємось бути опорою одна для одної».

Лариса приєдналася до ретриту від проєкту «Серце Азовсталі». Це можливість відновити внутрішній ресурс: «Якщо мама наповнена енергетично, психологічно, її підтримка відчувається навіть на тисячі кілометрів», — резюмує вона. Звільнені за обміном побратими передають, що син Лариси у полоні отримав позивний “Позитивчик” — підтримує інших, не дає зламатися. Лариса вірить, що ця сила передається йому і від неї.