Іван Іванов | Київська область

«Побажали йому 87 років життя»

З 24 лютого 2022-го по 15 лютого 2023-го російські військові вбили 487 українських дітей – про це повідомило Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Втім, на жаль, це число не є остаточним, адже ідентифікація загиблих в різних регіонах України триває, а Росія продовжує обстріл мирних жителів. Ми продовжуємо карбувати історії маленьких українців, які загинули від війни. У цьому тексті розповіді про долі дітей з Харківщини, Київщини та Херсону.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода.

Іван Іванов. Фото з особистого архіву родини

Пара Іванових з Київщини розписалась у 2003 році, а у 2007-му – у них народився малюк. Ваня був жаданим сином, подружжя в дитину вкладало всю любов.

Хлопчик ріс дуже активним та трохи безтурботним, легковажив небезпекою. Мама Ірина згадує – у 4-річному віці Ваня раптово вибіг на дорогу в Києві. Це сталось на вулиці Вербицького поблизу станції метро Харківська. «Так було дивно, бо за кілька хвилин, поки я вискочила на проїжджу частину та протягувала до себе сина, не проїхало жодної автівки», – говорить Ірина Іванова.

Ваня ріс добрим, допомагав мамі по господарству, а коли у родині народилась молодша донька Даша, охоче проводив час із нею.

«Якось Даша загубилась, він так сильно плакав. Син ріс дуже сімейним, про всіх турбувався», – розповідає Ірина Іванова.

Маленький Іван Іванов з мамою. Фото з особистого архіву родини

Мама говорить, що у Вані були золоті роки. У дитинстві він майстрував різну зброю із паперу: гвинтівки, автомат, пістолет.

Батьки віддавали хлопця на різні секції – футбол та самбо, але нічого йому не було до душі.

«Він взагалі так не дуже серйозно ставився до навчання та не беріг речі. Всі дитячі машинки поламав. Телефон купили один, другий, третій – ламав. Якось він не думав про майбутнє. Я йому казала: «Ванєчка, слід вчитись, бо ким ти будеш?» – згадує мама.

Та Вані більше подобалися ігри й проводити час із друзями. Товариш хлопця Михайло, згадує, як вперше після знайомства з Івановим пішли гуляти. Хлопцям тоді було по 13 років. У лютому вулиці вкрила крига, тому йти було майже неможливо – Ваня із Мішею сміялись із того, як ковзали по вулицях.

Іван з татком та сестрою. Фото з особистого архіву родини

«Ваня мав гарне почуття гумору, був дуже цікавою людиною. Ми завжди мали теми, на які могли поспілкуватись», – говорить Михайло. Ваня допомагав другові поратись по господарству, а той – Вані з уроками.

За місяць до повномасштабного вторгнення – 23 січня 2022 року – відсвяткувати 15-річчя Вані. Ірині не вдалось знайти свічки з цифрами «1» та «5», тому купила «8» та «7». «Побажали йому 87 років життя. Ми всі так сміялись. Але так вийшло, що все його життя – лише 15 років», – говорить Ірина Іванова.

Війна застала Іванових на дачі у селі Блиставиця на Київщині. Батько 25 лютого 2022-го пішов у військо, а Ірина з сином та донькою залишилась у приватному будинку. Блиставиця розташована неподалік Гостомеля, Ворзеля та Бучі. У селі було небезпечно та страшно тієї весни – згадує Ірина Іванова. Ваня відчував себе відповідальним за маму та сестру. Часто виходив на вулицю, вирізав собі спис, який заховав на подвір’ї.

Іван Іванов. Фото з особистого архіву родини

За десять днів повномасштабної війни в Іванових закінчились їжа та вода. 4 березня зранку Ірині подзвонила свекруха, яка вже була за кордоном, і сказала, що 5 березня з Києва їхатиме автобус за кордон. Ірина Іванова вирішила вибиратись з Ванею та Дашею із Блиставиці.

Даша сіла на передньому сидінні, Ваня на задньому, Ірина – за кермом. Сім’я поїхала. Побачили порожній ворожий танк на дорозі, в якийсь момент автівка загрузла у бруді. Вані довелось штовхати її.

«Ваня тоді казав: «Мамо, нас усіх вб’ють». Дивом ми виїхали з тої грязюки», – згадує Ірина.

Іван Іванов. Фото з особистого архіву родини

Жінка міцно тримала кермо та стежила та дорогою. У якийсь момент додався невідомий звук – наче метал на метал.

«Мамо, ти в курсі, що в нас стріляють?» – запитав Ваня.

Салоном літали кулі, у цей час Даша скрутилась під сидінням, а Ваня сидів прямо, не сховався. Він наче відчував себе зобов’язаним захистити своїх рідних. Одна з куль влучила в ділянку серця хлопця. Вийшла там, де рука з’єднується із плечем. Автівка заглохла – Ірина разом із дітьми вискочила із неї.

«Він вийшов та одразу впав. Піднявся і знову впав. Хотів йти і падав. Мене тоді поранило у долоню та сідницю. Я була в щоці, думала, що нас вб’ють просто зараз на дорозі», – говорить Ірина.

Родина Іванових. Фото з особистого архіву родини

Весь цей час батько, Олексій Іванов, який пішов воювати, був за 30 кілометрів від рідних – у Бучі. Він все чув, бо висів на слухавці Ірини. Дружина йому подзвонила, але трубку не поклала.

«Потім сказав мені, що поклав біля себе автомат – і якби з нами щось трапилось, був готовий застрелити себе», – каже Ірина.

Жінка спонукала сина та доньку бігти додому, в бік Блиставиці. «Кажу: «Біжимо швидко». Деякий час не вірила, що Ваня не може йти. Думала, що в нього теж шок. Син сказав, що полежить та прийде. А ми із Дашею вирушили у село. Ваня залишився у полі», – пригадала жінка.

Вже діставшись дому, Ірина чекала, що син стукатиме у двері. Вона шукала в селі тих, хто міг би допомогти їй забрати Івана з дороги, але всі боялись. Під ранок жінка заснула, крізь сон здавалось, що хлопець зайшов до хати. Прокинулась – нікого немає.

Іван Іванов з мамою і сестричкою. Фото з особистого архіву родини

Чотири дні тіло Вані Іванова лежало у полі – забирати його було страшно. Як і виходити на подвір’я. Вдалось це зробити лише 8 березня. Поховати теж вийшло не одразу – вулицями села стріляли. Рідні це зробили 17 березня, коли сусід допоміг змайструвати ящик та викопати яму на подвір’ї.

Пізніше Ірина разом із Дашею все ж виїхала із Блиставиці. Як ворог втік з Київщини, батько Вані перепоховав сина на Бучанському кладовищі.

Нині Ірина з Дашею за кордоном, Олексій – воює. Даша важко перенесла втрату брата. Почала копіювати його. Коротко підстриглась, ходить на бокс. Ірині часто на доньку кажуть «ваш син».

«Я згадую Ваню, як частину юності. Дитину, в якій я бачила свою молодість. Пам’ятаю все – з народження до останнього дня його життя», – говорить мама.