Мої діти дуже різні, і кожен має свої захоплення та мрії. Донька любить малювати й створювати картини з алмазної мозаїки. Вона мріє стати учасницею програми FLEX і поїхати навчатися до Сполучених Штатів Америки. Також вона чудово плете косички, і це приносить їй справжнє задоволення. Син займається карате. Він дуже сором'язливий, але найбільше мріє одного дня купити собі омріяний мотоцикл.

Війна назавжди змінила наше життя. Одним із найстрашніших спогадів для дітей став день, коли під час окупації сусідні будинки потрапили під обстріл із реактивної системи «Град». Навколо була темрява, дим і пил. Ми бігли до родичів, не знаючи, що буде далі. Цей страх і відчуття безпорадності залишилися з нами назавжди.

Але найважчим рішенням став день, коли ми зрозуміли, що повинні залишити свій дім. Ми знали, що попереду десятки російських блокпостів, де доведеться пояснювати, хто ми, куди їдемо і навіщо. В одному з населених пунктів нас не пропустили через бойові дії, і ми були змушені чекати просто біля поля. Ми жили в постійному страху, що будь-якої миті може прилетіти снаряд. Навіть вийти до туалету було страшно, адже поруч могли бути міни.

Ми чекали близько п'яти годин. Навколо стояла величезна колона автомобілів, у кожній з яких були такі ж налякані люди, як і ми. Коли нас нарешті пропустили й ми перетнули буферну зону, побачивши український прапор на блокпості, ми вперше за довгий час відчули справжнє полегшення. Дорога з Херсона до Одеси, яка у мирний час займає лише три години, тривала для нас шістнадцять годин.

Той день назавжди залишився в нашій пам'яті як день великого страху, але водночас і день надії. Попри все пережите, я найбільше хочу, щоб мої діти більше ніколи не проходили через подібні випробування, могли здійснити свої мрії та жити у мирній Україні.