Капелюшна Ірина Олегівна
учитель Шполянського ліцею №1 Шполянської міської ради ОТГ Черкаської області
Війна. Моя історія
Було пізно, проте ми зупинялися часто… Заходили військові і оглядали тих, хто їхав, перевіряли документи в чоловіків, і ми рухалися далі. Ближче до кордону рух ставав активнішим, тому їхати швидко не можна було. Всі мовчали, але коли вмикали в салоні світло, зустрічалися поглядами.
Близько сьомої години приїхали до пропускного пункту Шегині. Якось нешвидко вийшли з автобуса, хоч всі навколо бігли, хтось плакав, хтось уже не міг. Підходячи до терміналу, побачили сотні людей, чия доля змінювалася. Якою вона буде? Що чекає попереду? Коли повернуться додому і чи повернуться? Я знала: повернуся…дуже скоро, через кілька годин… Там, у Польщі, до кордону з Україною має під’їхати моя тітка (яка вже близько 20 років живе в Чехії) і забрати дітей. Попри ситуацію на Черкащині, ми боялися, бо не знали, чого чекати.
Пройшовши митний контроль, рухаємося коридором… Друзі з усього світу зустрічають нас в Польщі: по обидва боки стоять волонтери з різних країн і пропонують свою допомогу. Сльози з’явилися мимохіть… Діти озираються і поглядом запитують: «Можна чаю?» Підходимо до столика, жіночка іноземною мовою щось питає, я плачу… Вона розуміє, дає дітям чай, якість тістечка, пиріжки з гречкою. Намагається дати якомога більше, але ми відмовляємося: іншим більше треба. Поряд плаче жінка, дивлюся на її руки: все, що змогла вберегти, тримає в руках…
Через годину іду іншим коридором: назад в Україну, іду сама… Всі інші – по той бік паркану рятуються від війни. Плачу…
Пройде кілька місяців, і я з дітьми знову перетинатиму кордон з дружньою Польщею. Діти не захочуть ходити в чеську школу, а проситимуться додому. Тут, в Україні, наш дім! Вдома ми чекатимемо нашого тата: він наш янгол, що носить форму ЗСУ. Життя нашої сім'ї дуже змінилося 24 лютого 2022 року. І ці зміни незворотні… Проте віримо в перемогу і мир, молимося за наших захисників, цінуємо один одного. Ми сильні!
