Залишили все, що збирали роками. Діти вимушені переїжджати, змінювати коло своїх друзів, не знаходитись серед своїх звичних речей. Старший син став замкнутим в собі, довгий час пішов на те, щоб діти хоча б трішки відвикли від звуків вибухів, бо кожний шорох був для них стресом.

24.02.2022 перебували дома, чоловіка терміново викликали на роботу о 5-й ранку (ДСНС), але в них часто таке було, тому навіть не звернула увагу. Спали з дітьми до 7-ї, вийшла на двір, телефон розривається, всі звонять, плачуть,  кричать, щоб збиралися, їхали кудись,  війна настала.... Кажу: "Яка війна, ви що, прийдіть в себе". І в цей час над головою пролітають літаки з червоною зіркою і декілька потужних взривів, від яких похитнувся будинок (палала Чорнобаївка, яка через поле від нас за 5 км). Був шок, сльози і не розуміння що робити,  телефон червоний від родичів які жили на західній, із за кордону,  а я думала що це просто сон. Телебачення/радіо/інтернет — кругом війна, а я не вірила, і не могла прийти в себе. Подзвонив чоловік, сказав, що "Все буде добре, почалася війна. Бережи дітей, нікуди не виходь. Я не знаю скільки часу буду на роботі". Пів дня проплакала з шестимісячною дитиною на руках, поки не приїхали батьки чоловіка і не забрали нас до себе ще ближче до Херсону, де з ними і жили в окупації декілька місяців. 

Старшому ще не було 9 років. По телебаченню він почув, що почалась війна, запитав: "Мама, а що таке війна?".  І просто в цей момент лупили по Чорнобаївці,  він вибіг на двір, побачив величезний стовп диму, літаки, занімів на декілька хвилин,  а потім обняв мене із донькою, зі сльозами на очах сказав: "Мама, не бійся, все буде у нас добре". 

Ця дитина подорослішала відразу, він був мені такою підтримкою весь час в окупації, що ні один дорослий не міг так підтримати.

Але після виїзду з окупації,  він втратив свої радісні емоції, він втратив відчуття дитинства. Як я не стараюсь, важко до нього підійти, він занурюється в ігри, більшість військові, в нього мало друзів, не хоче ні з ким спілкуватись.  І це боляче для мене як для мами, писала не в один фонд,  щоб десь потрапив у табір, можливо розгрузка з дітьми, з психологом піде йому на користь, але за майже три роки, так і не вдалось нікуди попасти((

Найстрашніший день, це день виїзду колоною. Величезний страх, ти не знаєш куди їдеш і чи доїдеш взагалі. Спочатку я завжди хотіла виїхати, чоловік казав ні. Коли побачила на власні очі розстріляну машину і знала, що то машина сім'ї з нашого селища, які хотіли виїхати. Дізналася що їх немає вже. Я передумала, але одного вечора, пізно, чоловік подзвонив, сказав завтра о 7 виїзд, щоб була готова, з собою нічого не беремо, бо немає місця. Їхали лише в тому, що було на нас, доньці взяли 20 памперсів,  декілька змінних речей. 

З 7-ї ранку до 7 вечора проїхали лише 60 км, через сотні блокпостів, 

до першого нашого Українського.

І дитина, і я стикнулись з психологічними труднощами, з якими довелося справлятися. Я сама займалася з психологом 8 місяців. Дитина не займалася, я не можу знайти тут дитячого психолога, і він постійно відмовляється каже, що не хоче нікуди ходити. Він став закритим, невпевненим в собі, 

показує наче все добре, але я бачу той якийсь біль, той страх всередині нього, але він показує що він сильний.