Мені п’ятдесят років. Я мешкаю в місті Снігурівка Миколаївської області. 24 лютого мала їхати на роботу, але не було автобуса через те, що почалася війна. Я дуже злякалася, коли дізналася про вторгнення росіян. 

Увечері 18 березня було чутно вибухи й автоматні черги, а наступного ранку в місті з’явилися російські військові. Завалили ворота й заїхали на елеватор. Зайняли й інші місця, де можна було поставити техніку. По вулицях ходили військові з автоматами. Було страшно виходити з дому. 

Окупанти перебили високовольтну лінію. Вісім місяців не було світла, зв’язку й води. Доводилося збирати дощову воду і навіть з калюж набирати та фільтрувати. 

Перший місяць в магазинах не було продуктів, а потім зрідка привозили гуманітарну допомогу з Баштанки. Майже щоденно неподалік лунали вибухи – будинок здригався від них. 

Росіяни відбирали телефони. Щоб зателефонувати рідним, потрібно було шукати можливість зарядити телефон, знайти місце, де б ловив зв’язок і де поблизу не було окупантів. 

Син і старша сестра з онукою виїхали. Я відправила сина, тому що йому потрібно було закінчити навчання. Ще одна сестра живе в окупації під Запоріжжям. Я залишилася, щоб росіяни не обікрали будинок, і не було коштів на переїзд. 

Я працюю. Вірю що все буде добре. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Надіюся на щасливе майбутнє.