Мені 57 років. У мене є чоловік, дочка й онучка. До війни ми мешкали в Маріуполі. Тепер дочка з онучкою живе в Німеччині, а ми з чоловіком – у селі Чайки Обухівського району Київської області. 

24 лютого ми були на роботі. Того дня пролунав потужний вибух в районі аеропорту. До першого березня ми ще працювали. Потім зник зв’язок й інші комунікації. Були потужні вибухи в різних районах міста. Стало зрозуміло, що нас оточили з усіх боків. 

Мене шокувало, що росіяни обстрілювали житлові будинки. Літаки бомбили місто з шостої ранку й до самої ночі.  

По воду ходили до криниці, приблизно за сім кілометрів від будинку. Готували їсти на вогнищі. Ділилися з сусідами макаронами, крупами. Потім продуктів залишилося зовсім мало – економили. 

Ми виїхали на своєму автомобілі. 24 березня приїхали в Бердянськ, переночували. Звідти поїхали через Пологи й Запоріжжя в Дніпро. Далі вже було легше. Зупинилися в родичів. Я бухгалтер. Працюю дистанційно. Чоловік не знайшов роботу. 

Віримо, що все буде Україна. Ми переможемо й відбудуємося.