Сенченко Світлана
Степанівський ліцей Степанівської селищної ради Сумської області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Кощій Алла Володимирівна
Війна. Моя історія
Війна - це те, що переломило життя багатьом українцям. Війна - це страх і гнів, який досі не спиняється. Війна - це плач маленьких дітей, які перебувають в укритті під час вибухів.
То що саме для мене означає слово «війна»? Усе почалося двадцять четвертого лютого близько п’ятої години ранку, зі страшних вибухів та новин, котрі поширювалися по всіх телеграм-каналах. Я прокинулась, нічого не розуміючи, чому друзі писали повідомлення про те, що вони будуть їхати з країни, чому батьки такі серйозні й водночас схвильовані? Але потім мені все стало ясно - у моїй країні почалась війна!
Якщо ви мене спитаєте, що я відчула в той момент, я відповім: страх. Я не розуміла, що робити далі: чи потрібно йти до школи, чи треба збирати речі та їхати, але куди? Родичів у мене не так багато, ми живемо близько до кордону, а саме в передмісті Сум, тому війну на собі відчули одні з перших.
З того дня в моєму житті все змінилось, в першу чергу змінилась я, ніби подорослішала й тільки тоді зрозуміла, яку цінність має життя.
У всіх людей з мого селища почалась паніка, у магазинах почали розкуповувати всі продукти, ніде було купити паливо, а навіть якщо з’являлась інформація, що на якійсь АЗС є пальне, то там були величезні черги й багатьом його просто не вистачало. Через паливну кризу люди почали продавати місця в чергах на заправках, чим заробляли гроші.
Особливо був страшний момент, коли ми побачили перші колони, котрі їхали через наше селище в місто, по трасі їхали десятки танків з окупантами, потім велися бої на в’їзді в місто з нашими добровольцями, далі ми бачили палаючий БТР, котрий мчав по трасі в протилежному напрямку, від місця де велися бої, як потім з’ясувалося в нього влучили наші добровольці коктейлями Молотова й той почав горіти, а незабаром вибухнув. Деякі колони зупинилися в сусідніх селах, окупанти ходили по хатах, просячи щось поїсти, крали продукти з магазинів.
Почали з’являтися повітряні тривоги, вони вили, змушували серце стискатися швидше; ми одразу спускалися в підвал, а вночі піклуючись про мою безпеку мама зі мною ночувала в підвалі (із собою ми забирали нашого улюбленця-собаку); а тато пішов до добровольчого формування. Моя собака дуже боїться гучних звуків, до війни, коли люди на Новий рік запускали салюти, ми її забирали в хату, щоб їй було не так страшно, а зараз, коли вибухи стали частішими, вона взагалі почала боятися залишатись наодинці, тому Альба завжди знаходиться поруч з нами.
Усі сподівалися, що війна буде тривати недовго, максимум тиждень, а я сподівалася на це ще більше, бо в мене третього березня День народження, до якого я дуже довго готувалася. Ми з дівчатами мали поїхати в кафе, поїсти смачної їжі, насолодитися чудовою музикою та повеселитися, але замість цього, третього березня пролунав гучний вибух, російський літак скинув бомбу на головну підстанцію, від якої вся область отримувала світло, тому ми залишилися без світла, води й тепла.
На той момент, щоб хоч якось відсвяткувати мій День народження, мама пішла в магазин, де продуктів уже майже не було, а нові, звісно, ніхто не завозив, тому вона купила рулети, з яких ми зробили щось подібне на торт, хоча це було не те, що я хотіла, але все одно дуже приємно. Коли станцію змогли полагодити й з’явилося світло, для нас це була маленька перемога й віра в те, що все буде добре!
Зараз, коли пройшло вже більше року, я навчаюся в школі за змішаною формою: іноді ми перебуваємо вдома, але два рази на тиждень ходимо до школи. Коли лунають сигнали про повітряну тривогу, ми обов’язково переходимо в укриття.
