До війни я працювала в університеті. Перший день війни почався з вибуху в аеропорту, куди прилетіла ракета. Це було як побажання доброго ранку. Я зрозуміла, що час тікати, коли у місті стало небезпечно для життя, і 1 квітня виїхала. До того часу ми не могли порозумітися з батьком, який виїжджати не хотів. До того ж, не було змоги. Я все сподівалася, що це лихо скінчиться. Все ж батько погодився виїхати, коли побачив, як горить місто.

З тих пір найбільшою складністю стало знайти роботу і житло. Протягом місяця, який ми ще залишалися у місті, брали їжу і воду з запасів, гуртувалися, ділилися, і так виживали. Не голодували, але й бажання їсти іноді не було. Ми об'єднувалися, бо поодинці було не вижити. 

Ті люди, які жили гуртом, уціліли. Складніше було тим, хто під час війни починали «собачитися», щось ділити, й не допомагали ближнім. Таких випадків, щоправда, було небагато.

Кожен новий день виживання зворушував.   

Виїхати з міста можна було не інакше, як із ризиком для життя під обстрілами. Проте багато людей ішли пішки — на це було страшно дивитися. Мені допомогла подруга: вивезла на своїй машині, й зрештою, ми в неї й жили. Дуже пощастило, що у неї вистачило бензину і машину не пошкодило під час виїзду. 

Згодом ми зупинилися у родичів в Одесі.

Зараз я все ще працюю в Маріупольському державному університеті - мені продовжили контракт. Проте, коли закінчиться війна, прогнозувати не буду. Просто не лишилося сил, хочеться, щоб більше не стріляли, не вбивали людей. 

Останнім часом я намагаюся жити одним днем.