Тетяна розповідає, що змусило її залишити місто, де вона пережила найщасливіші і найтрагічніші миті свого життя. 

Для нас війна почалась ще в 2014 році. Нам важко було жити без електропостачання, без газу, без води. Умов не було ніяких, але якось виживали. На щастя, аптека і магазини не зачинялися. Хоча у нас всього два чи три магазини на все місто.

Мій син мешкав в Авдіївці, зараз ми з ним живемо у Мирнограді. А його сім'я виїхала до Києва, бо біля їхнього дому був приліт. Уламками вбило моїх котиків і сусідського собаку. Після цих подій стало страшно за своє життя.

Ми думали, що все це буде не так стрімко розвиватися. У мене бувають передчуття, наче мене щось з дому не випускає. А потім вийшло так, що мене ніби навпаки, стало щось підштовхувати, що треба вже їхати.

Головне правило життя в прифронтовому місті – коли чуєш, що десь стріляють, знаходишся вдома, а коли тихо стає – то тільки тоді можна кудись йти.

Страшно було. І за життя страшно, і за домівку страшно, бо вже старість, і якщо домівки не буде - як жити?

Тим не менш, я за квартиру плачу, за комунальні. Ну якось з Господнею допомогою виживаємо. У Мирнограді не так дорого, можна хоч зняти квартиру.

Мені хочеться, щоб люди не гинули, шкода всіх! Я молюся за кожного українця. Бо ми не винні, що в таких обставинах знаходимось. Мрію про мир і все. Хочеться повернутися в Авдіївку, в свою домівку, якщо вона ще буде ціла. 

Фонду Ріната Ахметова велике спасибі, допомагає гуманітаркою нам. Дякую дуже!