Я з міста Василівка Запорізької області. Мені 39 років. Пам’ятаю, о сьомій ранку прийшов на роботу на заправку і зрозумів, що почалася війна. Не було місця на заправці, щоб машиною заїхати. Всі люди тікали.

Думалося, що надовго це все не затягнеться. Думали, тиждень-два – і все. А потім не було можливості вибратися, бо дороги перекрили. Були проблеми і зі світлом, і з їжею. І в підвалі жили по два тижні. На вулицю не виходили, бо стріляли. У підвалі сиділи, звісно ж, без зв’язку. Ще було таке, що гроші на рахунку закінчилися, а поповнити ніде.

Зрозуміли, що потрібно виїжджати, коли біля дому ракета з «Граду» прилетіла, коли вже почалося щільне бомбардування.

Коли вже оголосили «зелений коридор», тоді поїхали. До того було страшно, тому що дороги прострілювалися. Виїжджав через село, де мої батьки жили. Воно було в «сірій зоні»: наші війська вийшли, а російські ще не зайшли. Поїхав так, тому що через блокпост на Василівці не випускали по 5-6 днів. Мені МНСники пояснили дорогу, і я виїжджав на свій страх і ризик разом із родиною через Кам’янське. Попросив надзвичайників, щоб там чекали з нашими військовими. Якщо застрягну, щоб могли витягнути або забрали жінку та дітей. По дорозі бачив і підірвані машини, і обстріляні. Люди теж їхали на свій страх і ризик. 

Ми у Запоріжжі, бо тут ближче додому. Я колись тут працював на заводі, залишились друзі. 

Хочеться, щоб закінчилася війна й можна було повернутися до попереднього життя, до свого дому. Правда, може статися так, що повернешся, а хата розбита. Там зараз живуть орки, вони все порозкрадали, і що буде далі – невідомо.