"По будинках стріляли з ранку до вечора. Вночі було ще гірше"

Нас почали обстрілювали з першого дня війни. Над нами літали літаки, по будинках стріляли з ранку до вечора. А в 11 вечора взагалі розпочиналося пекло. Літали літаки, було дуже гучно. Ми постійно сиділи в погребі. Важко було.

У мене двоє дітей, за них дуже хвилювалася. Було дуже тяжко морально і фізично. Світло тоді ще не вимикали, але було світломаскування, ми самі його вимикали. Тоді ще обстрілів інфраструктури не було. Більше стріляли по будинках і блокпостах. 

Ми тиждень не виходили з дому, харчувалися тими запасами, які були. Мені здається, що аптеки і магазини працювали дуже мало. Пару разів виходили за хлібом до найближчого магазину. Він відчинявся на дві-три години. Так ми провели тиждень і вже не могли витримати. Зібрались і виїхали.

Зараз ми перебуваємо у Сумській області у родичів. Тут спокійне село. Важко, звичайно. Сподіваємося, що все закінчиться, і ми повернемося до Харкова. 

Я працюю дистанційно. Ми зараз живемо спокійним життям, тут немає небезпеки. З часом звикаєш до спокою. Коли доводиться повертатися до Харкова, там хвилююсь під час кожної сирени, від якогось різкого звуку. Там дуже страшно. Перебігаю тільки від метро до метро. Я там себе не відчуваю у безпеці. 

Хотілося б, щоб до літа все закінчилося. Ми сподіваємося на краще. 

Хочеться, щоб усе стало як раніше. Не хочеться цього жаху, а спокійного мирного життя. Щоб можна було щось планувати, а не жити одним днем. Сподіваємося, що будемо жити краще.