«Плакати вже набридло. Будемо тепер жити по-новому»

Тут було красиво, затишно. Усі жили дружно, усі один одного знали. І зараз усі з усіма так і спілкуються. Усі хотіли б жити в одному селищі і однією великою родиною.

Ми тут всі народилися. Тут жила наша бабуся, ми з дитинства в бабусі жили. Потім трохи пожили в Донецьку, знову повернулися. І вже в Пісках жили, одружувалися і діти народжувалися.

Мама в магазині тут працювала. Я спочатку в радгоспі працювала. У школі тут навчалася. Ходили на танці разом, дружно завжди було. А зараз розкидало всіх по всьому білому світу. Хотілося б з усіма зустрітися і жити знову всім разом в одному селищі.

Приватний сектор, сільська рада, магазин і кафе раніше було, другий магазин там далі. Тут ми жили до війни. Була квартира наша, моїх батьків, брата й наших дітей. З 18 липня 2014-го року як поїхали, один раз тільки приїжджали речі забирати.

Було в Пісках раніше все по-іншому. А тепер тут все розбите й немає нічого.

Жили дружно, збирали, накопичували. Висів килим, стояв плазмовий телевізор, стінка стояла, диван, холодильник, морозильна камера. А забрала я всього лише пральну машину.

Не знаю, як далі жити, як далі бути? Живемо поки в Димитрові, а там буде видно. У садок ходимо, працюємо потихеньку. Допомагаю в Гуманітарному Штабі. Нам би хотілося, щоб у нас було наше житло, щоб закінчилася війна, був мир. Щоб ми всі працювали, і життя йшло, як і раніше колись.