Пащенко Катерина, 18 років

Запорізька область, смт. Тернувате 

Комунальний заклад «Тернуватський опорний заклад загальної середньої та дошкільної освіти» Тернуватської селищної ради

Твір-есе «Один день»

Коли для мене почалась війна? У далекому квітні 2014 року. Ніхто не міг навіть подумати, що у нас в Україні, у цивілізованій країні може таке трапитися. Всі думали, що це все не так серйозно, але все розгорталося дуже швидко і дуже серйозно. 

І тільки тоді, коли на Донбас пішли хлопці з нашого регіону захищати нас, нашу Батьківщину від ворогів, тоді я почала замислюватися: як це все серйозно, почала боятися і хвилюватися. 

Кожного вечора ми з родиною збиралися біля телевізора та з нетерпінням чекали новин про події на Донбасі. Чекали хороших новин, але війна все поширювалась і поширювалась, ставала все жорстокішою, були великі втрати. Люди втрачали домівки, майно, роботу, все нажите і напрацьоване.

Було страшно, коли вночі я прокидалася від страшного гулу гвинтокрилів, що пролітали один за одним над дахом нашої оселі. Коли я, ще маленька, стояла з подружками біля залізниці, що пролягала через  наше селище Тернувате, і злякано плакала, бо вперше в житті побачила, як по залізничних коліях  йшов довжелезний потяг із численними танками.

Одного разу до нас у Тернувате на нашу вулицю Українську приїхали люди із Донеччини. У них із собою не було нічого, окрім документів. Ні одягу, ні їжі, навіть зарядних пристроїв до телефону. 

У них була маленька донечка Алінка, якій було зо два рочки. Дівчинка вночі майже не спала, плакала весь час, бо була злякана вибухами та стріляниною, мама її майже кожного дня водила до церкви. 

Кожного вечора я ходила до Алінки, носила їй молочко та свої іграшки. Цим людям допомагали всі сусіди. Мама Алінки,  Оксана – перукар, вона робила всім гарні зачіски, стрижки за символічну ціну, або їжу чи одяг. Коли я йшла на свято Першого дзвоника, Оксана зробила мені дуже гарну зачіску. 

Тато Алінки, Олександр, брався за любу роботу, допомагав сусідам, фермерам  лагодив сільськогосподарську техніку, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Цікаво, як їхнє життя склалося після того, як вони поїхали з нашого селища?

Подія, яка для мене стала найстрашнішою – це коли брат моєї подруги, хороший хлопець, Владислав пішов на цю страшну війну всупереч волі  батьків, а через деякий час у ранкових новинах нас всіх повідомили, що Влад загинув від ворожого снаряду. Плакали всі: діти, дорослі і, здавалося, що плаче навіть сама природа.

Страшна звістка, страшне горе. Ніхто не стояв осторонь, всі підтримували, як могли, маму Владислава – Наталію, та нікому не під силу заспокоїти материнське серце, яке рветься на шматки від болю втрати. Привезли понівечене тіло Владислава додому у труні, покритій Українським Прапором, а разом з тілом, особисто в руки мамі, віддали розбитий телефон Влада, у якому останній вихідний дзвінок був до мами.

Та не один наш знайомий Владислав, на превеликий жаль, загинув на війні, а тисячі безвинних бійців майже кожного дня віддають своє життя в бою. Мабуть, для мами Влада, як і для багатьох матерів, чиї сини пішли та не повернулися, війна почалася в три етапи: перший етап – як і для всіх у 2014 році, другий етап – коли син пішов воювати, а третій, коли він загинув. Війна з болем, яка буде тривати доти, допоки буде битися материнське серце, до останнього подиху.

Отже, тепер з впевненістю я можу сказати, що війна – це не лише танки серед села, «гради», стрілянина, вибухи, понівечені будинки, розбиті школи, лікарні, дитячі садки, майданчики, люди без засобів існування, численні згарища, а найголовніше – це розбиті серця, понівечені долі, зламана психіка, смерть, каліцтво і найстрашніше – материнські сльози. Батьки плачуть за вбитими на війні дітьми, діти плачуть за вбитим батьком, жінки за чоловіками, які загинули на війні.

Я – за мир. Для мене мир – це моя мрія.